Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки - Неля Шейко-Медведєва

А далі чомусь подається інша історія, за якою Бог спершу створив людину з пороху земного і, назвавши цю людину Адамом, доручив їй доглядати рай у Едемі. Тут Адам виступає повноцінною людиною, яка вміщає у собі й чоловічу, і жіночу іпостась Творця, його самовартісною подобою. І лише згодом, коли ця богоподібна істота засумувала, Творець дійшов висновку, що «недобре бути чоловікові самотнім. (На цей раз йдеться вже не про вселюдину, а про особу чоловічої статі в стані депресії). І спав на Адама міцний сон — і заснув він. Тоді взяв Творець одне з ребер його і перетворив його на жінку і привів до Адама».

Чудно, правда, що Всемудрий, Всепомисливий попервах створює лише одну особу, без пари, і лише згодом, після того, як та вже наділила іменами всю звірину і засумувала, витворює їй пару. Взагалі-то істота, створена за образом і подобою Творця, не повинна сумувати, бо ж справжній Творець не сумує, перебуваючи сам з собою — ніколи йому. Але менше з тим. Хай як, але витворив йому поміч з ребра, побачивши яку, Адам, замість того, щоб здивуватися і запитати «Хто це, Отче?», вдоволено констатує: «Ось тепер вона кість від кості моєї і тіло від тіла мого». Об цю неадекватну реакцію, об це дивне «тепер» і спіткнувся розум людський, і запитав себе: «А до тепер хто був? Якась інша жінка — рівнозначна, рівновелика, також створена з пороху земного»?

Але це не єдиний камінець спотикання. Є ще й інші.

«Вона чоловіковою буде зватися», — каже Творець, тобто належатиме чоловікові як власність? А далі: «Покине тому чоловік свого батька і матір і пристане до жінки своєї — стануть вони одним тілом». Де логіка, дорогенький? Якщо жінка є чоловіковою, значить, це вона мала би полишити свою родину й пристати до чоловіка, а не чоловік — її пан — до неї. Чи не так?

Підсумовую: у мене склалося враження, що ці дві версії створені різними співтворцями Отця: друга, в якій ідеться про ребро, — Адамом, а перша — жінкою. Не Євою, ні! А Ліліт — рівноправною парою Адама, яку його нащадки прозвали «дияволицею». Чому? За що?

Якби я була письменницею, то написала б розкішну еротичну повість про особливості любовного трикутника в саду, що знаходився в Едемі в той час, коли Едем перебував не на небі, а на землі. Але я, на жаль, не письменниця, а полишена жінка, яка намагається вияснити причини райської драми, щоб збагнути причину своєї. Відтак, писатиму коротко, без прикрас про найпосутніше…

«Хто це настрочив? Не письменниця… Полишена кимось жінка, — подумала Євгенія й обнюхала послання. Воно пахло засушеним зелом — чебрецем і м’ятою, як руки Андріяни. — Невже це вона? Не може бути! Адась не раз висміював її за маніакальне бажання вийти заміж за… Та за будь-кого! Швидше всього, цю дурню написала одна з коханок Любенка, а Адась узяв почитати», — вирішила Євгенія і взяла наступний аркуш.

Що відчував Адам, поставши з пороху земного чи перетворившись, завдяки Божому подихові, з примата на чоловіка, я не знаю. Можу хіба припустити, що гордість і самозамилування (найпосутніші почування «сильної» статі). Зате знаю напевно, вірніше, відчуваю всім єством, що праматір моя народжувалася в муках і що муки ті були не так тілесними, як душевними.

Спершу вона побачила сліпуче світло, що оповивало всю її плоть і не просто пестило її, а наче шліфувало: щось відбирало в неї, а щось причиняло їй. Дотики світла були, з одного боку, приємними, лоскітливими, а з другого — дратували її, оскільки вона не сумнівалася, що тіло її є досконалим і не потребує жодної корекції, а будь-яка спроба щось змінити в ньому є насильництвом над нею, богоподібною істотою.

Далі — відчула себе не те щоб мізерною, проте меншою і легшою, ніж до втручання світла, а відтак — беззахиснішою.

«Світло — це Творець!» — врешті-решт здогадалася вона, бо саме таким бачив Його чоловік, який доброхіть чи несамохіть уділив їй частку себе, й злякалася його ляком — благоговійним, запобігливим, і усвідомила, що Він — Отець, якому не слід перечити. Проте все її єство жадало, аби Він учинив її такою, якою вона була перед тим, і відступив від неї.

— Єва! Єва! — нарозспів промовило Світло й сліпучим променем торкнулося її чола — не то поцілувало його, не то поставило на ньому жарку печать.

— Є-ва? Що таке Є-ва? — несміливо запитала вона якимось не своїм, писклявим голосом.

— Єва — це життя, — пояснило Світло. — Ти — Єва! — І його негучний голос сягнув кожної клітини її змалілого тіла, але збурив у ній не радість, а протест:

— Я Адам! — вигукнула вона. — Твій син улюблений!

— Єва! — лагідно шумнуло Світло й немовби провело по її довгому, довшому, ніж колись волоссю золотим гребінцем, і воно стало м’якшим, шовковистішим.

Цей порух Світла збентежив її, з очей полилося щось гаряче, схоже на зігріту сонцем воду, — й вона, змахнувши його з обличчя, запитала:

— Господи! Чому ти називаєш мене чужим іменем? Чому не впізнаєш?

— Це твої ім’я! — м’яко, але переконливо промовило Світло.

— Ні, ні! — палко запротестувала вона, забувши, що Йому не можна перечити. — Я — Адам! Адам! — і в її свідомості напрочуд яскраво відтворилося-вирізьбилося, як вона — Адам, нарікає невеличку білокрилу істоту «голубом», в’юнку, шерхату — «ящіркою», а більшеньке створіння з великими вологими очицями, яке щойно вислизнуло з лона матері на теплий моріжок, — «ланню». І постала перед нею якась істота, схожа на неї — Адама, але темніша шкірою. Вона взяла ту «лань» на руки й поцілувала її.

І чомусь захотілося їй вихопити звірку з рук неприємної з’яви, але видиво зникло…

— Оце Адам! — промовило Світло, й вона побачила перед собою… себе.