Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки - Неля Шейко-Медведєва

— Це я! Я! — загукала вона і спробувала підвестися, але не змогла, бо памороки впали на очі. А отямившись, відчула, як той, кого Світло нарекло її іменем, підводить її, вдоволено проказуючи її ж таки голосом: «Оце тепер вона кість від кості і тіло від тіла мого!»

— Воно не твоє, а моє! — розпачливо простогнала вона і припала до нього — свого, милого, сподіваючись злитися з ним, повернутися в нього.

— Не липни! — верескнув чоловік у її тілі й почав відривати її від себе, але вона щомоці хапалася за нього, вигукуючи: «Моє! Моє!»

Згодом, довідавшись, що сталося, вона довго голосила, й коли він називав її Євою, шаліючи, рвала на собі не своє, задовге волосся: «Ні! Ні!» Тоді чоловік повів її до плеса, де колись вони, будучи одним тілом, милувалися собою, і став поруч. Розглядаючи свій відбиток, вона мало-помалу усвідомила, що Творець учинив її подібною до істоти, що привиділася їй у напівсні, й з горя мало не вдавилася руками, бо Адамове тіло було їй рідним, привабливим, а своє — чужим, неприємним.

— Вгамуйся, якщо хочеш бути моєю! — гримнув на неї чоловік, і вона примовкла. Покірно попленталася за ним у затишну, вже обжиту Адамову печеру, хоча й не зрозуміла, чому має бути його, а не своєю.

— Отець заповів нам плодитися і розмножуватися! — виголосив він їй там і показав, що вона має робити, аби сповнити заповідь.

З часом вона майже примирилася з тим, що ніколи вповні не ввійде в його тіло, лише вряди-годи, коли він сам того забажає, може мати його в собі. Тішилася, якщо Адам уходив у неї і дарував їй повну, радісну єдність з ним. А без цього почувала себе нещасною, самотньою, так, мовби все ще була не самовартісною особою, а ребром, яке вилущили з нього й кинули на поживу звірам. Відтак намагалася повсякчас бути при ньому й виконувала будь-яку роботу, котру він загадував, навіть найважчу, аби не відриватися від нього і милуватися його досконалим м’язистим тілом. Повсякчас горнулася до нього й прохала підтвердження, що подобається йому й такою — обтяженою зайвим м’якушем, задовгим волоссям і позбавленою кореня.

Але чоловік, замість того, щоб признатися їй, що її каліцтво не смутить його, відбувався коротким «Еге ж!», або ж, боляче вщипнувши за груди, відштовхував її: «Виполи краще он той бур’ян» чи «Труси груші, бо граки клюють». А під вечір, якщо перебував у доброму гуморі, розтлумачував їй, як старший і досвідченіший, закони Едему, переконував, що вона має захоплюватися не лише його досконалим, божистим тілом, але й душею, тобто, повсякчас угадувати його настрій і перейматися не так своїми, дрібничковими, нікчемними, як його, незрівнянно мудрішими й величнішими пориваннями. А вона не розуміла, чого він домагається від неї, оскільки й без того все вгадувала, всім переймалася. І якщо чоловік сварив її, гнівалася не так на нього, як на себе за те, що несамохіть зіпсувала йому настрій, і припадала до роботи, бо Адам не кпив з неї і не шпетив її лише тоді, коли вона трудилася обіч нього, а з її чола скапував рясний піт. Казав: «Молодчага!» — і заохотливо ляскав шкарубкою рукою по її засмаглій, вологій спині. В такі хвилини вона почувала себе рівною йому, другим Адамом, і старалася ще дужче.

Коли ж на землю спадали сутінки, чоловік, постогнуючи від утоми, лягав на моріжок перед печерою й, підклавши під голову тверду, наче з каменю витесану руку, кидав: «Я голодний!» Вона притьмом бігла в печеру, виносила звідтам найсоковитіші, найсмачніші фрукти, які приберегла для нього, краяла їх камінним ножем (завжди тупим!), клала шматочки йому в рот, витирала листком подорожника сік, що точився з кутиків його вуст, і масувала йому груди, намагаючись угадати, чи думає він про неї, а якщо думає, то як? І чекала, чекала від нього якогось чудовного слова, незвичайного вчинку, а надто злучення з ним, яке ніколи не урветься, яке поєднає їх назавше.

Але дочекалася…

Про це я розповім згодом, коли ти вислухаєш Адама…

«Кумедна байка! Склала її, як на мене, не дуже приваблива жінка, яка вганяє за показними чоловіками, а ті, трохи побавившись з нею, зникають у мороці, — урвавши читання, подумала Євгенія. — Добре, що я не зазнала цього, що в мене все склалося, як у гарній пісні».

Й несамохіть почала розповідати невдатній незнайомці сюжет своєї «пісні».

Я приїхала в Колоброди погостювати в бабусі, й пішли ми з Оленкою Гладущиковою в луг погуляти. А там Адась (зграбний, засмаглий, в одних шортах) косив траву разом з бригадою косарів і раз за разом позирав на нас.

«Це моя доля!» — одразу вгадала я і запитала подружку:

— Хто це?

— Адам. Наш новий агроном. Син Маньки Луцишиної, що замешкує біля цукрового заводу.

— Тієї, яку прозивають Шелихвісткою?

— Ага. Але тепер її величають Марією Василівною задля синка, за яким гинуть усі дівчата, — відповіла Оленка, і мені так запекло, наче ті дівчата змовилися відбити в мене мого коханого, вінчаного чоловіка.

— Ти також? — насмішкувато поцікавилася я в Оленки.

— Вже ні, — буркнула вона.

— Чому?

— Бо в матінку вдався. Баламутить усіх, а візьме якусь багачку з міста.

Адась здогадався, що ми балакаємо про нього. Покинув косити й підійшов до нас.

— Дівчатка! Сонце пражить, а я без кепки. Сплетіть-то мені вінок. Яка перша сплете, моєю буде!

— З ромашок чи дзвіночків, — зашарівшись, спитала Оленка.

— З ромашок, — відказав Адась, дивлячись на мене.

Оленка тут же метнулася до ромашок, а я, відійшовши від нього, почала неквапливо зривати дзвіночки, дарма що серце кричало в грудях, як птаха перед грозою.

Адась вирішив, що я не зачарувалася ним, і запитав:

— А ти чия?

— Онука Ганни Прокопець, — сухо відказала я і почимчикувала додому.

Під вечір заявилася Оленка. Похвалилася, що Адасеві дуже сподобався її вінок, і він пообіцяв