Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки - Неля Шейко-Медведєва

— Якщо дійдемо згоди, квартиру йому оплачуватиме фірма.

Люді це сподобалося, а хлопець сказав:

— Я хочу вступити в художній інститут.

— Цього року ти вже не вступиш — треба підучитися. Але не в Донецьку, а в якого столичного метра. За рахунок фірми.

Люда схвально закивала головою.

«Боїться, що син провалиться без грошей, без «блату» і також почне попивати», — здогадалася Зоряна й запитально зиркнула на хлопця.

— І що ж я робитиму у вашій фірмі? — скептично підсміхнувшись, запитав він.

«Вочевидь, витрактував мою пропозицію як милостиню», — подумала Зоряна і сухо поцікавилася:

— Тебе влаштує посада мого референта, тобто помічника… з загальних питань?

— Тобто? — запитав Костя.

— Куди пошлють! — відрізала Зоряна.

Люда посмутніла й запитала згірчено, понуро:

— І що ж він там у вас зароблятиме?

— Перші три місяці тисячу, а там побачимо.

— Гривень? — не зрозуміла жінка.

— Та ні, доларів.

Люда вражено зойкнула й присіла на лавку.

— Ми — солідна фірма, — пояснила Зоряна. — Це — найнижча платня для працівників з вищою освітою. Якщо покажеш себе — отримаєш посаду менеджера й зароблятимеш удвічі більше.

— Канєшно, справится! — вигукнула Люда. — Він у нас толковий, беручкий! — і звернулася до сина: — Може, поїдеш, сину? З боргами розрахуємося, будиночок підлатаємо, а ти колись на цьому місці новий побудуєш!

Костя притакливо схитнув головою і спитав Зоряну:

— Коли приїхати?

— Якщо добре водиш машину, можемо вирушити прямо зараз, а ні — завтра, бо я дуже втомилася, мушу відпочити.

— У нас? — розгублено пискнула Люда.

— Ну що ви? Я маю номер у готелі!

— Поїдемо зараз, — сказав Костя. — Ввечері їхати легше — машин мало…

— Збирайся! — закомандувала Зоряна і звернулася до Люди: — За умови, що ви не скажете батькові, що я навідувалася і що хлопець працюватиме в моїй фірмі.

— Не скажу! — зраділа жінка. — Христом присягаюся, що не скажу!

«Не скаже вона… Навіть під гіпнозом не признається, кому доручила свого одинця», — подумала Зоряна.

— Костя знайшов роботу через Інтернет. І платитимуть йому попервах п’ятсот доларів. А де саме — ви не знаєте.

— Та не питатиме він! — вигукнула Люда. — Йому аби на пиво з горілкою гроші були!

Костя кермував управно, як досвідчений водій, і Зоряна швидко розслабилася. Відкинула крісло, заплющила очі й побачила себе амазонкою, яка мчить на баскому коні… Степом, степом, до милих серцю пагорбів з золотими куполами. А що квилить зорям той степ, п’яний від безсилля перемінити свою долю, хіба не однаково? Лежачого чують лише лежачі… Успіху домагаються лише ті, що впродовж усього життя рвуться увись. І не дозволяють ралові — житейським обставинам — переорювати свою долю. І кохання також!

Бачила себе войовницею, яка викрала юного королевича. У безлісної вулиці, злиднів, пивної бочки? Ні! У пустоти, у безнадії, а відтак — у смерті, якою помер його батечко, котрого вона хоч і кохала, але недостатньо, не всім серцем…

Думала: «Я зроблю все, щоб він став знаменитим художником, щасливою людиною…»

Всю дорогу їхали мовчки, бо й без слів було ясно, що він закохався ще підлітком у батькову далеку зорю, а вона в нього… Також не сьогодні, а тоді, коли вперше відбилася в очах Толі…

Коли попереду засяяли вогні Києва, подумалося їй: «Це не я викрала його, це він викрав мене у всіх чоловіків… За моє терпіння, за несхитність…»

Я зустрілася з Зоряною на Подолі, де Костя виставляв декілька своїх робіт. Вони справді були вартими доброго слова. Зоряна виглядала щасливою, радісною. На той час вона вже три роки була замужем за своїм принцом і народила йому двох карооких хлопчиків. Ні Люда, ні Толя не бачили їх і не знають, що син одружився з нею. Замешкують у новому, зведеному на її гроші будинку і дякують Богові за те, що синові так поталанило в столиці.

Смак.

Трубка для пердіння.

Незаймана.