Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки - Неля Шейко-Медведєва

Вона хоча й була схожою на мене, проте виглядала дужчою і величнішою. Мала менші груди й нижчий голос — такий м’який, лоскітливий і звабливий, що мені захотілося переплигнути межу й присісти біля неї. Але я згадала пересторогу Адама й відступила назад, промимривши:

— Я не знаю тебе…

— Тіло знає, — відказала Ліліт і, підвівшись, попрямувала до мене. — Чому тупцюєш? Ходи до нас. Мої звірі кохатимуть тебе так само, як і мене. Тобі буде веселіше з нами, ніж з Адамом, бо він не вміє кохати, ба, навіть не розуміє значення найпосутніших, найчарівніших, життєтворчих слів. Не вміє цілувати, пестити, жаліти. З ним ти завжди будеш голодною серцем, приниженою, а то й битою, бо він — раб, який уміє лише порати землю, славити Отця і хизуватися своїм коренем. Там, на своїй половині, він — цар, але без царства, бо всі волелюбні звірі втекли від нього — самовпевненого, грубого, заздрісного. Його терплять лише кроти, хробаки, горобці, собаки й павуки, а ще рослини, які він доглядає. Завзято, проте без серця, без ласки. Його улюблені вирази — «священний обов’язок», «не переч мені», «хочу їсти», чи не так? Нині його царство — це ти, покірна, прислужлива, терпляча. Чоловік усвідомлює це і, лютуючи, мріє про завоювання інших Садів, про панування над усім світом, бо він хоча й подібний до людини, але ще не людина, а хижак, який вважає, що його обов’язок — загарбувати й поневолювати…

Ти щороку приводитимеш йому діток, зачатих без кохання, трудитимешся нарівні з ним, а то й більше, й сичатимеш від болю, коли він пригинатиме тебе до землі — кулаком та лайкою, але не повстанеш, не випростаєшся. Казатимеш собі: «Так має бути, бо я чоловікова, я з ребра!» І якогось дня побачиш у плесі не себе, а бридку згорбатілу істоту. Озирнешся: «Де мої діти?» — і заридаєш, згадавши, що вони або полягли, завойовуючи Адамові нові Сади, або порають їх далеко від тебе. Запитаєш: «Де чоловік мій?» — а він буде тут, біля мене. Не віриш? Дарма. Бо мої звірі вже не раз бачили його там, де стоїш ти…

Ліліт вишіптувала мені все це ласкаво й настирливо, мов хвиля берегові, а я полум’яніла жагою вчинити те, що вчинила уві сні, хоча й усвідомлювала, що це не моя жага, а чоловіка, що мене пориває до неї пам’ять ребра, а я — Єва — маю плюнути їй під ноги й затуливши руками вуха, поквапитися до Адама. Проте слухала її, наче голос ангельських труб, і навіть подумки згоджувалася з нею, допоки вона не вирекла:

— Переступи межу! Прийди до мене назавше! Я вмію кохати й тебе навчу коханню! Ми запануємо тут удвох, а той захланний недоумок нехай випрошує собі іншу жінку й у парі з нею завойовує інші Сади.

Пропозиція Ліліт була розумною і звабливою, але я не вхопилася за неї, бо відчула, що не хочу назавше втрачати Адама, не хочу відступати його ні їй, ні якійсь іншій жінці, тому що він — мій! І від вогнища, що палахкотіло в мені, зосталася тільки сажа ненависті.

— Ти не зможеш навчити мене коханню, тому що не кохала Адама, а лише побивала його словами, значення яких він не розумів! — прошипіла я і побігла від неї.

— Твій чоловік не сьогодні, так завтра приповзе до мене, — засміявшись, гукнула вона мені вслід.

— Не діждешся! — не озираючись, відказала я, щоб останнє слово зосталося за мною, бо, спізнавши те, що відчував Адам, майже не сумнівалася, що він таки приповзе… Якщо не завтра, то позавтра.

Туди я летіла, а назад шкандибала, проклинаючи своє бажання побачити спокусницю. Насилу діставшись плеса, я, щоб остудити серце, зайшла у воду. Вона була прохолодною і солодкою, а сльози, що струмували з моїх очей, — гарячими і гіркими.

— Край усьому! Край! — прошепотіла я.

— Правда твоя! — згодився вуж, що лежав, згорнувшись, на прибережному камені. — Не спізнаєш ти щастя в Саду, де замешкує Ліліт, позаяк Адам повсякчас бігатиме до межі, а ти бігатимеш за ним. Він зненавидить тебе за те, що ти пантруєш за ним, а ти його — за пожадання жінки, котра вабить як його, так і тебе. Й рано чи пізно хтось із вас перебіжить до неї, бо вона дужча, хитріша за вас і завжди допинає свого.

— Що ж мені робити? Що? — з розпачем вигукнула я.

— Полишити цей Сад, — відказав вуж. — Причому якнайшвидше.

— Ні! Ні! — злякано прошепотіла я. Отець не дозволить нам…

— Дозволить, якщо ви порушите його заборону і з’їсте вдвох яблуко з того дерева, що росте посеред Саду.

— З дерева пізнання добра і зла?! — вжахнулася я.

— Так, — підтвердив він. — Іншої ради немає.

— Це неможливо, — зітхнула я. — Адам казав, що скуштувавши плід з того дерева, ми помремо.

— Бо він, глупий, ще не здогадується, що богоподібна істота зобов’язана, навіть приречена пізнавати. Душа, що пізнає, розвивається, як молоде дерево, цвіте й плодоносить. А та, що відмовляється пізнавати, — вироджується і всихає.

— Що ж ми пізнаємо?

— Багато чого. Адам, передовсім, збагне, що без любові всі його діяння є марнотою, і покохає тебе — найближчу, найріднішу. Можливо, навіть дужче, ніж Отця.

— А що зрозумію я?

— Ти зробишся промисливішою і хитрішою за свою суперницю, понесеш від Адама і станеш праматір’ю всіх народів, що населятимуть землю. І що найважливіше — турбота про потомків назавше відверне і тебе, і його від Ліліт.

— Воно б добре, — сказала я. — Але Адам не згодиться.

— Якщо побачить, що ти, скуштувавши плід, не померла, якщо почує, що завдяки пізнанню завоює весь світ і зрівняється силою з Отцем, — згодиться!

Я усвідомлювала, що не повинна слухати вужа, бо кожне його слово заперечує Отчу настанову, проте слухала, бо він був єдиною істотою, що перейнялася моєю бідою.

— Цей Сад затісний для трьох. Про це шепочуться не