Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки - Неля Шейко-Медведєва

— Хочу! Дуже хочу! — вигукнула я. — Проте… мені треба порадитися з ним.

— Жоно! Ти ж постала не з глини, а з ребра, тож маєш бути мудрішою за чоловіка. Якщо ти переповіси йому мої слова, він злякається і заборонить тобі наближатися до того дерева, а то й прискаржить Творцеві і тебе, і мене. Ти мусиш прийти до нього, вже скуштувавши плід!

— А раптом я справді помру?

— Це буде славна смерть, яка покаже Адамові, хто з вас двох справді вмів кохати!

Я повернулася до чоловіка з половинкою яблука. Жива й неушкоджена. Хіба що трохи паморочилася голова від щастя, що я здолала свій страх. Він одразу ж напався на мене:

— Де тебе носило? Я вже давно прокинувся, голодний, спраглий.

— Я відважно обійняла його і сказала:

— Кохаю тебе!

Він сполотнів:

— Ти ходила до Ліліт?

— Забудь про неї! — сказала я і простягла йому половинку яблука.

«У неї й справді не було іншого виходу», — несамохіть перейнявшись Євиною гризотою, подумала Євгенія і згадала свою двоюрідну сестру Уляну, яка на весіллі своєї небоги так безсоромно липла до Адася, що їй довелося знепритомніти, а по весіллі порвати стосунки з нахабною сестрицею, закинувши їй, що вона, тягаючись будь з ким, ганьбить честь родини. Уляна, звісна річ, зрозуміла, де цуцик заритий, і почала телефонувати Адасеві на службу, а їй писати анонімки, що Адась гуляє зі своєю секретаркою. Тривало це доти, допоки дядько не звільнив інтриганку з гарної посади, яку вона отримала завдяки йому.

Це її хоч і засмутило, проте ненадовго, бо вона підчепила собі «крутішого» кавалера, який керував лісовим господарством України і мав на той час уже четверо онуків.

«А що Ліліт? Як вона відреагувала на гріхопадіння своїх коханих суперників?» — запитала себе Євгенія і знову почала читати.

«Збулося! Здійснилося! Отець прогнав Адама і його глупезну, боягузливу дружину з Саду, а мене приласкав! Він завжди любив мене дужче за Адама, дарма що той повсякчас бив поклони й вигадував хвалебні молитви, а я лише простягала до Нього руки й шепотіла: «Кохаю тебе!»

— Що маю робити тепер? — запитала я Його.

Він торкнувся десницею мого чола:

— Панувати в Саду, — і стер межу.

Я тут же зайняла печеру, полишену грішниками, й улаштувала звірам і птахам бучне свято. Ми веселилися три роки, а може, й всі тридцять, бо Сад устигнув за цей час порости кропивою, папороттю і мохами, дерева хоч і плодоносили, проте не так рясно, як колись. Розвелася сила-силенна кротів, хробаків, плазунів, які з року в рік ставали все крупнішими й ненажерливішими. Спершу вони обшмульгували тільки крони дерев, а потім почали покрадьки від мене ласувати дрібними тваринами. Я не раз пояснювала їм, що вони не мають права кривдити малечу, бо це особливий, Божий Сад. Вони згідливо кивали довгошиїми голівками, обіцяли, що будуть вегетаріанцями, проте потай робили своє, порушуючи гармонію і лад раю. Але до пори, до часу це не вельми смутило мене, бо я отримала до рук найсолодший плід — волю, й на додачу до нього — відчуття своєї вищості над грішною парою.

Я знала про них майже все завдяки птахам, які прилітали до мене з інших, диких садів. Збанітовані, мандруючи землею, населеною не облагородженими Отчим помислом тваринами (які без страху Божого пожирали одне одного і не визнавали людей чимось ліпшим за себе), чудом уціліли, й, відшукавши собі затишну долину, оточену горами, в поті чола вирощують хліб, овочі, змагаючись зі стихіями, відбиваючись від хижаків, приручаючи травоїдних тварин, і плодяться та й плодяться, незважаючи на повсякчасну небезпеку і несприятливі кліматичні умови.

Спершу я глузувала з них: «Цар і Цариця Едему, втративши благодать, уподібнилися смертним тваринам і в будь-який мент можуть стати харчем для звірів, дужчих за себе. Тяжко працюють, ледве зводять кінці з кінцями…» А потім все частіше й частіше почала згадувати, як Єва втікала від мене, й уявляти собі, як вона прибігла до Адама — закохана, захекана, як він зрадів, почувши, що вона також відкинула мене, обійняв її і поцілував не як слинявий бовван, а як людина!

І на мене напали ревнощі! («Дурне слово!», — сказав би Адам, дарма що сам повсякчас ревнував мене до Отця, до звірів і навіть до ласкавого райського вітру…) Вони були наче рій шершнів, їхні жала сягали мого серця, і я кричала від болю, але беззвучно, щоб не принизити себе в очах своїх підданців. Мені захотілося побігти до тих, штовхнути Єву в багаття, яке він розпалив для неї, щоб зігріти її, відлякнути хижаків від неї, а його за волосся затягти у свій Сад… Або ж міцно обійняти їх обох, бо вона також сподобалася мені (вірніше, не вона, а те, що було в ній від Адама). Так міцно обхопити їх обох, щоб вони, знепритомнівши, попадали на землю, і я б могла навчати їх (обох! водночас!) коханню до мене! Я прагла, щоб вони обоє залюбилися в мене! Щоб до смерті не змогли стерти мої палкі тавра!

Аж тепер, завдяки ревнощам, я зрозуміла, що вони потрібні мені! Обоє! І як коханці, і як суперники! Аж тепер до мене дійшло, що боязка, пришелепкувата Єва перехитрувала мене! Не забоялася ні гріха, ні смерті задля того, щоб відлучити Адама не лише від мене, але й від Отця! Обтяжила чоловіка численним потомством, щоб, плекаючи його, він не згадував ні про мене, ні про Нього!

Але, незважаючи на це, він згадує, бо йому також, щоб завойовувати світи, потрібна суперниця. Єва також не забула мене. Й вона не від того, щоб позмагатися зі мною (не за владу над світами, а за Адама!), довести мені, що вона, смертна, тепер є дужчою за мене, безсмертну, бо він кохає лише її, слугує лише їй та її виплодкам!

Я потрібна їм обом,