Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки - Неля Шейко-Медведєва

Всі люди відмовляли мене. Бабуся не хотіла родичатися з «гультіпашною» Манькою. Батько з матір’ю (вони вже п’ять років жили в Москві, гарно заробляли там) сподівалися, що я, закінчивши медучилище, приїду до них, вже й роботу мені підшукали. Дядько, Юрій Макарович, бездітний удівець, у якого я замешкувала і який дуже любив мене, хотів, щоб цього літа я вступила до медінституту, куди він уже вторував мені стежку. А я, усупереч їм, розписалася з Адасем у Колобродівській сільраді й замешкала з ним у Маньчиній мазанці, такій ветхій, що я повсякчас боялася, що якогось дня вітер здує з неї дах і розчахне її навпіл. Тамтешні наречені чудувалися, що я залишила місто й пішла в невістки до Маньки, й водночас заздрили мені, споглядаючи, як Адась упадає біля мене. А я почувала себе найщасливішою в світі, позирала на них, відкинутих Адасем, з погордою і робила все, щоб прихорошити наше гніздо.

Свекруха (справді ледача й гуляща) не кривдила мене: побоювалася дядька, який у той час був головою райради. Проте повсякчас сварилася з Адасем, бо він забороняв їй приводити хахалів, а вона однак їх приводила, й коли син протестував, кричала: «Це моя хата!» — і показувала йому на двері.

— Ну, годі! Треба втікати в Москву, — якось після чергової сварки випалив Адась, і ми б, напевно, поїхали, якби не дядько, якому я потелефонувала, щоб попрощатися.

— Не пущу! — категорично заявив він, і вже наступного дня перевіз нас у свою двокімнатну квартиру в центрі міста. Прилаштував мене медсестрою у фізкабінет, домігся для Адася посади в районному управлінні сільського господарства і з часом полюбив його як сина за те, що він кохав мене щиро й вірно, — похвалилася Євгенія незнайомій «писарці» й почала читати далі.

Чесно кажучи, я волів би розмножуватися якимось іншим, не тварним способом, бо той, яким мені доводиться слугувати Отцеві, є, як на мене, принизливим для богоподібної істоти. А жіноче лепетання, яке супроводжує його, заважає мені усвідомлювати це як служіння й перетворює сакральний акт на звичайну злучку.

З Євою все відбувається трохи достойніше, ніж з Ліліт, бо Єва хоч і не зразу, але зрозуміла, що вона лише олтар, на який я складаю Сущому жертвопринесення сімені, і не подає голосу, а Ліліт — колька їй у бік — повсякчас придумувала безглузді слова, як ото «кохання», «ніжність», «самозабуття», «екстаз» і пантеличила мене ними у найвідповідальнішу мить.

Я не раз у нервах прохав її:

— Поясни мені зрозумілою мовою значення бодай одного з тих слів, якими ти повсякчас нівелюєш сакральну суть нашої близькості, скажімо, «кохання». Отець повелів нам плодитися і наповнювати собою землю, а не «кохатися». Твоє «кохатися» означає, як на мене, «байдикувати, витрачати наше дорогоцінне існування не на пізнання світу й Господа, а на самовичерпування, що, як на мене, є великим гріхом, марнотою марнот.

На це вона, вішаючись мені на шию, воркотіла, як кішка:

— Коханий, чим жвавіше ми вичерпуємо воду з криниці, тим хутчій вона прибуває!

— А «самозабуття»? Що це, як не втрата свого божистого «я» й уподібнення тваринам?

— Ну то й що! Поглянь, які вони милі, як наполегливо слугують одне одному, домагаючись екстазу, — відказувала вона.

— А що таке «ніжність»? — втрачаючи терпець, допитувався я. — Що?!

— Це те, що ти відчуєш, коли покохаєш мене всім серцем.

Словом, вона так і не зуміла переконливо довести мені, що вигадані нею слова означають якісь реалії нашого співіснування, хоча й уважала себе мудрою, навіть мудрішою за мене. І це ще не все.

Я в поті чола порав Сад, а вона, розлігшись у затінку, розповідала мені, що я маю відчувати, коли входжу в неї, а що, коли виходжу, якими дивовижними видіннями мусить супроводжуватися процес виверження сімені! Але не плодоносила, бо думала під час богослужіння про свої фантасмагорії, а не про те, як виснажений довгим перебігом сперматозоїд бере приступом яйцеклітину. Я не раз пояснював їй, що вона зобов’язана думати виключно про цей дивовижний мент, який провокує вибух, подібний тому, з якого постав Усесвіт. Коли цей вибух (супроводжуваний спалахом, рівним спалахові тисячі сонць) стрясає моє тіло, я почуваю себе мошкою, що потрапила в жерло вулкана, й водночас могутнім полководцем, який одним пострілом свого кореня випускає з напівбуття в буття істинне багатомільйонну армію бравих вояків і спрямовує її на штурм далекої, майже недосяжної, ще не заплідненої Божим подихом зорі.

Казав: «Якби нам з тобою вдалося змоделювати подібний вибух за межами наших тіл, ми могли б, подібно Творцеві, творити планети!»

— А навіщо? — флегматично запитувала вона й вилизувала мені обличчя, наче корова теля, а то й дозволяла собі торкатися священного кореня, і не просто торкатися, а бавитися ним (коли я, натомившись, дрімав), наче виліпленим з глини свистунцем, і називати його принизливими назвиськами: «безрогим равликом», «приборканим пітончиком».

Їй страх як подобалося глузувати з найсвятіших речей, висміювати найпіднесеніші слова та вчинки. В той час, коли я відпочивав, зморений битвою за примноження життя, вона, замість того, щоб скласти пісню-хвалу моїй завзятості, прилігши біля мене, з піною на вустах доказувала мені, що жодний з моїх «млявих», «ледачих» «бігунців» не зумів сягнути її «зорі».

— Як знаєш? — не розплющуючи віч, запитував я.

— Я відчуваю це! — зверхньо відказувала вона й закликала мене до повторного штурму, а коли я відмовлявся, називала мене бевзем (а це що таке?) і, хтиво пританцьовуючи, йшла бавитися зі звірами — тиграми, левами, носорогами.

Я не раз учив її, що не слід так вигинатися, бо хоч ми в Едемі й одні, звірі також мають очі і, напевно, чудуються, навіщо ми щодень вичерпуємо свою силу:

— Чинячи так, ми подаємо їм поганий приклад. Вони ж паруються лише в певний час, винятково заради