Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

— Що там, на Бога, — вигукнула вона неголосно, — у вас у тому кошику? Філіпе, якщо це ще один із ваших жартів, я не маю бажання брати в ньому участь. Що ви там ховаєте? Крабів чи омарів?

— Місіс Пескоу впевнена, що це капуста, — сказав я, — та в будь-якому разі, запевняю — вас ніхто не вкусить. Ловіть мотузку.

Я кинув кінець мотузки у вікно.

— Тягніть, — сказав я їй, — двома руками, обережно. Кошик доволі важкий.

Вона почала тягти, як я й просив, кошик глухо бився об стіну, об сітку для плюща, а я стояв знизу й дивився на неї, ледь стримуючи сміх.

Вона поставила кошик на підвіконня й запала тиша.

За мить вона визирнула знову.

— Я вам не довіряю, Філіпе, — сказала вона. — У цих пакунків дивна форма. Я впевнена, мене щось укусить.

Замість відповіді я почав забиратися сіткою нагору, переставляючи руки, доки не опинився біля її вікна.

— Обережно, — вигукнула вона, — ви впадете та скрутите шию.

За мить я вже був у неї в кімнаті — однією ногою на підлозі, іншою — на підвіконні.

— Чому у вас волосся мокре? — спитала вона. — Дощу немає.

— Я плавав. Я ж казав вам, що збираюсь. А тепер розгортайте пакунки, чи мені це зробити самому?

У кімнаті горіла одна свічка. Вона стояла боса на підлозі й тремтіла.

— Заради Бога, — сказав я, — накиньте щось на себе.

Я стягнув із ліжка ковдру та накинув на неї, потім підняв та посадив її на ліжко.

— Здається, — сказала вона, — ви зовсім уже збожеволіли.

— Я не збожеволів, — відповів я, — просто мені щойно виповнилося двадцять п’ять. Послухайте.

Я підняв руку. Годинник пробив північ. Я сховав його до кишені.

— Ось це, — сказав я, поклавши документ на стіл біля свічника, — можете почитати у вільний час. Та решту я хочу віддати вам зараз.

Я висипав пакунки на ліжко й кинув плетений кошик на підлогу. Я розривав папір, розкидав коробки, шпурляв на всі боки упаковку. На ліжко впали рубінові діадема та перстень. Упали сапфіри та смарагди. Там було й перлове намисто з браслетами — все це в безладнім шаленстві розсипалося на постіль.

— Це, — сказав я, — ваше. Як і це, і це…

І в бурхливому екстазі безрозсудства я звалив усі коштовності прямо на неї, я кидав їх їй на руки, на долоні…

— Філіпе, — вигукнула вона, — ви з глузду з’їхали, що ви накоїли?

Я не відповів. Я взяв намисто й надів їй на шию.

— Мені двадцять п’ять, — сказав я, — ви чули, як годинник пробив дванадцять. Тепер уже нічого не має значення. Все це ваше. Якби я володів цілим світом, я б також віддав його вам.

Ніколи ще я не бачив очей настільки спантеличених чи вражених. Вона поглянула на мене, потім на скидані в купу намиста, браслети, а потім знову на мене, і тоді, гадаю, через те, що я сміявся, вона раптом обійняла мене і засміялася разом зі мною. Ми обіймали одне одного, і здавалося, ніби вона також поділяє моє безумство, мою відчайдушність, і весь захват божевілля належав нам двом.

— То ось що, — мовила вона, — ви планували всі ці тижні?

— Так, — відповів я, — їх мали подати вам до сніданку. Та як і хлопці зі своєю коробкою люльок, я не міг більше чекати.

— Але в мене для вас нічого немає, — сказала вона, — окрім золотої шпильки для краватки. День народження у вас, а присоромлена я. Чого б вам ще хотілося? Скажіть, і ви це матимете. Будь-що.

Я поглянув на неї, в оточенні рубінів та смарагдів, із перловим намистом на шиї, і раптом перестав сміятися, згадавши, що це намисто означало.

— О, є ще дещо, — сказав я, — та просити це у вас марно.

— Чому ж? — здивувалася вона.

— Тому що, — сказав я, — ви заліпите мені ляпаса та відішлете спати в мою кімнату.

Не зводячи з мене очей, вона торкнулася моєї щоки рукою.

— Скажіть.

Я не знав, як чоловікові слід прохати жінку стати його дружиною. Зазвичай є батько чи мати, в яких треба просити руки. А як немає батьків, то йдуть залицяння, поступові розмови, розпитування. Ніщо з цього не годилося в нашій ситуації. Була північ, і між нами ніколи не велися розмови про любов та шлюб. Я міг би сказати прямо: «Рейчел, я кохаю вас, ви станете моєю дружиною?» Мені згадався той ранок у саду, коли ми жартували з моєї нелюбові до всіх цих справ, і я сказав їй, що мені для повного щастя досить власного дому. Я задумався, чи зрозуміє вона і чи згадає?

— Якось я сказав вам, — мовив я, — що в чотирьох стінах мені вистачало затишку й тепла. Ви не забули?

— Ні, — промовила вона, — не забула.

— Я помилявся, — сказав я, — і я знаю, чого мені бракує.

Вона торкнулася пальцями моєї голови, кінчика мого вуха, мого підборіддя.

— Справді? — спитала вона. — Ви настільки впевнені?

— Упевнений більше, — відповів я, — ніж у чомусь іншому на цілому світі.

Вона поглянула на мене. Її очі здавалися темнішими в світлі свічки.

— Того ранку ви говорили дуже впевнено і вкрай уперто. Тепло будинків…

Вона простягнула руку, все ще сміючись, і загасила свічку.

Коли на світанку я стояв на траві, ще до того як слуги прокинулись і спустились донизу, щоб відчинити ставні і впустити до будинку день, я міркував, чи був ще хоч один чоловік до мене, чию пропозицію руки та серця прийняли б настільки просто. Якби так ставалося з кожним, це зберегло б купу часу на залицяння. Любов зі всіма своїми хитрощами дотепер мене не турбувала. Чоловіки та жінки можуть робити все, що їм заманеться, мені було байдуже. Я був сліпий і глухий, я спав. Та це в минулому.

Те, що сталося в перші години мого дня народження, лишиться назавжди. Якщо в них була пристрасть, я забув про неї. Якщо була ніжність — вона все ще зі мною. І навіки зі мною подив, що жінка, яка приймає любов — беззахисна. Певно, це і є та таємниця, якою вони сліплять нас. І яку бережуть до останнього.

Я ніколи цього не дізнаюся, позаяк мені немає з чим порівнювати. Вона була моєю першою й останньою.