До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда

Дівчина й справді виглядала десь на років шістнадцять-сімнадцять.

— І що? — не вгавав молодший. — Просто отак спостерігатимеш? Поїхали, — розвернув коня.

Тим часом до об’єкту симпатії хлопців під’їхала ще одна вершниця. На вигляд вона здалася ще старшою — років вісімнадцять.

— Гарний малий, — голосно промовила до молодшої, відверто дивлячись прямо Аланові в очі.

Від почутого юний Рахімов аж побілів.

— Ти хто? — без усіляких там церемоній гукнув незнайомці. — Який я тобі малий? — направив коня прямо до неї.

— Ого, — засміялася дівчина, — який запальний.

— Алане! — спробував зупинити брата Тимур. — Вона — доросла тітонька. Не наклич на наші голови біду. Давай, поїдемо звідси.

— Вона образила мене! — обертаючись, гнівно кинув у відповідь. — Ти ж сам чув.

— І що ти зробиш? — наздогнав брата Тимур і зупинив.

— Заставлю вибачитися, — зціпивши зуби, відповів.

У запалі повернувся, але… Вершниць уже не було на тому місці. Вони спокійно прямували до конюшні.

— Ну все, — зітхнув Тимур. — Бачиш? Вона налякалася і втекла. Конфлікт вичерпано.

— Ти тільки глянь на них, — знову налилися злобою очі Алана. — Вони ж регочуть, розмовляючи. Точно мене обговорюють. Я…

— Брате, охолонь! — раптом підвищив тон старший. — Що ти надумав? Це не школа, де можна затиснути у дівочій роздягальні однокласницю Нінку й цілувати досхочу, — суворо попередив.

— Та хто її затискав? — полагіднішав Алан. — Вона ж сама була не проти, — загадково усміхнувся. — Не силою ж я її цілував. Все було навіть дуже романтично: спочатку я глянув у її очі… потім на губи… потім знову в очі… і все — вона готова. Можна цілувати, скільки хочеш.

— Ага, — засміявся Тимур. — Це тому вона зараз навіть глянути у наш бік соромиться? Бо все було дуже взаємно…

— Ти про що? — заокруглив очі Алан. — Ми ж тільки цілувалися.

— Ото ж бо й воно, — несвідомо спровокував подальший розвиток подій Тимур. — З таким багажем любовних знань якраз треба впевнено летіти на вісімнадцятирічну кралю.

Очі Алана налилися кров’ю.

Знову глянув у бік конюшні. Вершниць не видно. Хоча ні… Молодша на полі. Значить, старша точно всередині.

— Но-о! — ударив коня ногами й поскакав до своєї кривдниці.

— Усе гаразд? — раптом почув голос тренера Тимур. Він якраз хотів крикнути й наздогнати брата, але, щоб не привертати зайвої уваги, просто ствердно кивнув головою.

Юний Алан різко зіскочив з коня й грізно попрямував до стійла, куди дівчина щойно завела свою тварину.

— То кого ти малим називаєш? — раптом почула сердитий голос парубка.

Повільно обернулася, подивилась навкруги. Вони одні — поряд нікого.

Іронічно посміхнулася й підійшла так близько, що Алан відчув її тепле дихання. Провела руками по його обличчю, плечах, грудях… Відчула, як заграли його м’язи… Проте на обличчі не ворухнувся жоден мускул, мов у дорослого чоловіка. Він впевнено дивився дівчині прямо у вічі, показуючи, що її рухи його не лякають.

— Ти такий милий, сильний. Жаль, що надто зелений, — прошепотіла йому на вухо, впевнена, що малий розгубиться і втече, засоромлений.

Проте в Алановій душі, наче визрівала вулканічна лава з ненависті й якогось дикого почуття, досі йому невідомого. У грудях уже пекло, піднімалося вище, вище і ось… Одним махом згріб її в не по-дитячому міцні обійми й припав до безсоромних дівочих уст…

Від несподіванки нещасна навіть не пручалася. Лиш здивовано заокруглила й без того банькаті очі й витріщилася на юнака.

За мить, коли, злякавшись власної сміливості, він трохи попустив руки, відскочила й вліпила йому смачного ляпаса.

Від злості Алан заскочив на коня і щодуху погнав, куди очі бачать. Тварина відчула ненормальний стан вершника і стала практично некерованою. Так хлопець полетів на землю й травмував собі ногу.

Саме ця подія й викликала бурю батькового гніву. Хоч він до пуття всього й не знав. Але саме з-за цього вони з Тимуром були покарані й мусіли їхати в табори.

Сьогодні в Алана разом ще з чотирма товаришами нічне чергування. Сидячи біля розпаленого вогнища, зігрівся й задрімав. Та раптом відчув, наче брат кличе його. Так ясно почув, ніби поряд з ним сидів. Дивно…

Глянув на вечірнє зоряне небо.

«Може й там, у далекому Таджикистані, над Тимуром зараз таке ж? — подумав. — Брате, як же мені тебе не вистачає…»

Серце Алана щеміло. Адже Тимур нікому не розповів правди про Мужіїв. Усі й досі думають, що хлопці просто влаштували перегони й винні обоє. Спочатку молодший брат хотів в усьому зізнатися, але Тимур переконав, що це тільки на гірше.

— Хіба не знаєш батька? — просив. — Я й так нестиму покарання, бо був поряд і, як старший, не запобіг цьому. То ж не накликай ще гірші неприємності на наші голови.

Мимоволі Алан уявив, що Марат справді дізнався правду.

Від жаху бідолашний аж проковтнув слину й витер спітніле чоло…

Про жарти Тимура у спортивному клубі Алан теж знав. Щоправда, ідея розіграшу була все-таки Тимурова, але ключ від своєї шафки віддав йому добровільно. То ж винен так само, як і старший брат.

Але найгірше гризло душу юнака те, що недавно підслухав розмову між батьком та Мариною Митрофанівною.

«У Тимура інша мати! Як таке може бути?» — роздирало груди й розпирало голову почуте. У батька навіть не думав про це щось питати. Саме його гнівні крики в той злощасний день і привернули увагу хлопця. Тому він тихенько спустився з другого поверху й підслухав бесіду старої няні й тата.

Зрозумів — Тимур також не підозрює, що Лія не його мати. Але навіть уявити не міг, що буде носити цю таємницю у собі й спокійно дивитися братові у вічі.

Тому перед