До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда

— Над урвищем, — опустивши очі, тихо Ісмаіл. — Хоче побути наодинці…

— Точніше — не хотів мене зустрічати, — примружив очі Марат.

Брат не відповів.

Рахімов мовчки заскочив на коня й подався у гори. Пояснювати, де його дитина, потреби не було. Адже знав тут кожен сантиметр.

Ще здалеку помітив постать Тимура, який сидів на краю прірви й дивився кудись у далечінь. На тупіт, що наближався, хлопець не реагував. Відчував, що це батько, тому не обертався. До зустрічі явно був не готовий.

Марат зіскочив з коня.

Повільно підійшов до сина. Сів поруч.

Обоє мовчали. Ніхто не наважувався порушити тишу.

— Гарне місце, — несподівано першим озвався Тимур, не відриваючи погляду від далекого обрію.

— Гарне, — коротко відповів Марат і подивився на хлопця.

— Знаєш, чому я люблю його?

— Чому? — поцікавився батько.

— Під ногами — безодня, над головою — небо. Відчуття, що ти на межі, — не по-дитячому відповів син.

— Відчуття, що на межі… — задумано повторив Рахімов. — Який же ти в мене вже дорослий, — легко усміхнувся. — А знаєш, чому я люблю це місце? — раптом запитав сина.

Тимур глянув на батька.

— Стоячи тут, відчуваєш себе на вершині. Так близько до неба… Здається, досяг омріяної висоти. Але прірва внизу застерігає, не дає забути, що ти — на краю і щомиті можеш опинитися на самому дні. Щораз, коли мене охоплює відчуття самовпевненості й гордості за те, чого досяг — я згадую це місце й покірно опускаю голову перед Богом.

— Чому ти не сказав мені? — дивлячись батькові прямо у вічі, нарешті задав головне питання Тимур.

Марат зрозумів — мова йде про Ілону.

Підняв голову й подивився на блакитне небо.

Серцем відчув — десь звідти вона дивиться зараз на них, спостерігає і також чекає від нього відповіді…

— Спочатку вважав, що час ще не настав, — повільно мовив. — А потім… зненацька зрозумів, що той час уже й минув… — важко зітхнув.

— То ж, якби не Рашид, я б ніколи й не дізнався? — скривився Тимур.

— Чому ніколи? — посміхнувся Марат. — От через тиждень би й дізнався, — незрозуміло якось відповів.

— Як? — здивувався син.

— Алан, — пояснив батько. — Він підслухав одну розмову, з якої все зрозумів. До мене боявся підійти, але матері буквально ультиматум поклав. Мовляв, допоки я повернуся з табору — брат повинен знати правду, уявляєш? — розсміявся Рахімов.

— Ні, — у відповідь щиро усміхнувся Тимур. — Здається, він там геть страх утратив.

— Хоч не кажи, — підтримав батько.

— Брат… — задумано промовив Тимур і знов задивився у далечінь. — Як же я за ним скучив…

Розчулений Марат ухопив сина за потилицю, притяг до себе й міцно притис до грудей…

— Хіба мама любить білі лілії? — здивувався Тимур, коли вже в Україні з батьком їхали машиною додому й зупинилися біля квіткового магазину. — Ти ж їй, скільки я пам’ятаю, тільки червоні троянди даруєш.

— Це не для Лії, — серйозно відповів Марат, кладучи букет на заднє сидіння автомобіля. — Дорогою заїдемо в одне місце…

Заінтригований син більше нічого не питав, лише спостерігав.

За годину Рахімов зупинився біля кованих воріт одного з міських кладовищ.

— Пішли, — сказав, беручи квіти й зачиняючи машину на сигналізацію.

Тимур мовчки йшов поруч, нічого не розуміючи. Його дідусь і старший братик поховані в іншому місці. А тут він досі ніколи не бував.

Пройшовши далеко у глибину кладовища, Марат раптом зупинився біля дорогого чорного надгробного пам’ятника із зображенням молодої жінки.

Мовчки нахилився, вийняв засохлі квіти з гранітної вази й поклав туди свіжий букет.

— Ну привіт, Ілоно, — глянув на фотографію, наче до живої людини звернувся. — Час настав. Я привів тобі сина.

Обернувся й глянув на закляклого від несподіванки Тимура.

— Це в-вона? — несміливо перепитав хлопець, не відриваючи очей від фотографії.

— У тебе її очі, — важко посміхнувся батько.

Юнак повільно підійшов ближче, обережно торкнувся пальцями холодного зображення.

— Гарна, — майже прошепотів. Його широко розплющені очі волого заблищали…

— Вона не любила мене? — боляче глянув на тата. — Рашид казав…

— Кажуть, що про мертвих говорять добре, або ніяк, — по-філософськи відповів Марат. — Вона мріяла бути щасливою… Але по-своєму… Шкода…

— Розкажи про неї, — раптом попросив Тимур.

— Мої почуття були якимись батьківськими, — спробував пояснити Рахімов. — Хотів захистити, допомогти… Та їй цього було мало. А на більше я був не здатен. Ось і плачевний результат.

— Ти часто тут буваєш? — поцікавився хлопець.

— Інколи, — зітхнув у відповідь. — Все почалося з твого першого кроку. Я був дуже щасливим. Чомусь згадав про Ілону, — глянув на фотографію. — Попросив Ларису показати де вона похована. Коли приїхав на могилу — зрозумів, що окрім її подруги, яка відвідує це місце один раз на рік — тут ніхто не буває. Все поросло колючим терном. Дерев’яний гнилий хрест зламався й лежав поряд. Серце стислося. Хіба у такому стані має бути могила матері моєї дитини? Нехай я не любив її, але доля все ж таки пов’язала нас, — перевів погляд на сина. — Тому замовив пам’ятник, привів тут усе до ладу. Тепер нечасто, але приїжджаю й розповідаю їй про твої досягнення. Вона знає все… — щиро усміхнувся.

— А мама Лія? — здивувався хлопець. — Їй відомо, що ти відвідуєш це місце…

— Так, — ствердно кивнув головою Марат. — Вона — сонце, що освітлює мій шлях. Тому знає про все і, як найкраща жінка на світі — підтримує. Більше я не маю від неї таємниць. Навіть зараз їй відомо де ми з тобою.

— Вона тебе дуже любить, — підтвердив юнак.

— І