До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда
Тимур закляк на місці.
У його ще не зрілій голові зовсім не вкладалося почуте.
— Це неправда!!! — щосили закричав. — Ви брешете!!! Підло брешете, щоб якнайглибше засунути ядовитого ножа в мою душу!!! Нащо вам це треба?! Морально виховуєте так?! Будете спостерігати — витримаю чи ні?! Якби це була правда — хіба мій батько не сказав би мені про це?!
Рашид мовчав.
Нарешті усвідомив, що скоїв непоправиме. Навіть слова у відповідь не зронив.
— Що ти наробив? — важко зітхнувши, промовив Ісмаіл. — Марат нам цього ніколи не пробачить, — узявся за голову.
Тимур зрозумів. Все почуте — правда. Гірка правда!
«То я не син своєї матері? Що Мирона усиновили в дитинстві — про це знають усі в нашій сім’ї. Але я… — розривали голову думки. Здавалося — вона от-от лусне від перенапруження. — Лія — свята жінка, а мене народила якась безсоромниця… А батько?… Зраджував матері?… Адже у мене є померлий старший брат. Він точно син Лії…Значить…О-о-о!!!»
Заливаючись сльозами, вискочив з намету й кинувся до коня.
— Облиш, не чіпай! — крикнув Ісмаіл своєму помічникові, який хотів зупинити хлопця. — Нехай скаче! Швидко подай іншого коня, я наздожену.
Не знаючи місцевості, Тимур гнав навмання, долаючи підйоми і розганяючись на спусках. Місяць з ясного неба добре освітлював йому шлях.
Нарешті зупинився.
Скочив з коня.
Упав на землю.
«Чому, батьку, чому-у! — кричав, оббиваючи руки об тверду землю. — Нащо ти рятував мене?! Якщо та жінка хотіла вбити — нехай би забирала на той світ!»
— Тимуре, — раптом почув голос Ісмаіла й відчув його руку на своєму плечі.
— Чого ти прийшов? — важко дихаючи, запитав хлопець.
— Пробач старого, він утнув велику дурницю, про яку страшенно шкоду…
— Не розмовляй зі мною, як з дитиною! — раптом скочив на ноги юнак, не давши старшому договорити. — Мені вже п'ятнадцять минуло! Ти теж вважаєш, ніби я ще не достатньо дорослий?! Рашид зробив правильно! Хоч і в гніві, але сказав правду! А решта — знали й мовчали! Насолоджувалися тим, що вважаю себе повноправним…
— Ану замовкни! — несподівано на весь голос крикнув досі лагідний до Тимура Ісмаіл. — Чого розкис, як мале дитя?! Якщо вважаєш себе дорослим — поводься, як чоловік! Яка різниця, хто твоя мати?! Що це міняє?! Ти — Рахімов! Син свого батька! Його плоть і кров! У мене теж не всі діти від одної жінки! Та хіба це має значення, якщо вони мої?!
Тимур замовк.
Повільно підійшов до краю прірви. Він ще здалеку помітив її, тому й зупинився.
Сів, звісивши, ноги.
— Гарний краєвид, — влаштовуючись поряд, вже м’якше промовив Ісмаіл.
І справді: весь простір, куди сягав зір, займали височенні гори. У місячному світлі вони виглядали навіть краще, ніж удень. Над ними — тільки небо. Зорі були так близько над головою, що, здавалося, їх можна торкнутися руками.
— Недаремно в географії Памір називають дахом світу. Коли бачиш цю красу наживо — дух захоплює, — мовив Ісмаіл.
Але Тимур важко мовчав.
— Це улюблене місце твого батька, — спокійно продовжив дядько. — Тут пройшло його дитинство. Якщо він щезав — ми завжди знали, де шукати…
— Алане, — раптом підняв очі до неба Тимур, ніби й не чув Ісмаіла. — Де ти, брате? Як же мені тебе не вистачає…
* * *Тремтячими руками Рашид набрав телефонний номер Марата.
— Синку, я сотворив велику неприємність, — винувато зізнався, коли привітався з племінником. — Відкрив Тимурові всю правду про його народження…
— Що?! — ледь не збожеволів від почутого Марат. — Та як ти…
— Це відбулося якось несподівано, саме по-собі, — пояснював родич. — Малий страшенно мене насердив, от…
— Як він? — здавленим голосом поцікавився Рахімов.
— Не знаю… З ним зараз Ісмаіл. Приїжджай, ти йому потрібен, — мовив старий.
Запанувала тиша.
— Я буду в серпні, як і домовлялися, — раптом почув у слухавку Рашид. — Нехай побуде з цими думками наодинці. Можливо, це й на краще. Колись же він мав дізнатися правду?
— Як знаєш, Марате… Як знаєш… — нажав кнопку завершення виклику дядько.
* * *Тимур і Алан були разом з народження молодшого. Між ними різниця всього одинадцять місяців, тому вчилися в одному класі, вдома займали одну кімнату, як справжні брати — ділились сокровенним, про яке навіть батьки не здогадувалися.
Чотирнадцятирічний Алан — високий на зріст, спортивної статури, широкоплечий, гордовитий, інколи навіть трохи зверхній, виглядав дещо старшим на фоні високого, але худорлявого, енергійного, щебетливого брата.
Рішучий, ініціативний, надійний, з яскраво вираженими якостями лідера, Алан впевнено почувався своїм у будь-якому товаристві. До його думки прислухалися, бо знали, що готовий відповідати за сказане навіть перед батьком. А то було найстрашніше… Поряд з ним Тимур почувався якось впевненіше.
Коли з братом крокували коридорами престижної столичної школи, де навчалися — Тимур відчував гарячі зацікавлені погляди не тільки ровесниць, але й старшокласниць.
Проте, як тільки Алана поряд не було — поглядів меншало.
Тоді, весною, в Мужієві каталися на конях. Увагу старшого брата привернула молода вершниця. При її появі на полі хлопець зашарівся.
— Гарна, — кивнув Алан на дівчину. — Новенька, мабуть, бо раніше її тут видно не було, — хитро усміхнувся Тимурові.
— Новенька, — замріяно підтвердив той.
— То під’їдь, познайомся, — запропонував молодший брат.
— Не впевнений, що це хороша ідея. Вона така гордовита. Та ще й,
