До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда
Сперечатися було марно.
— Будьте спокійні, — лагідно усміхнулася Марина Митрофанівна. — Ваша дружина — надійний тил, діти — світле майбутнє, сім’я — справжня фортеця. Даремно так себе зводите. Піду, приготую вам чаю з м’ятою. Він заспокоює…
Наступних кілька днів Марат ходив чорний, наче дощова хмара. Було зрозуміло, що виношує якесь рішення. Лія наївно пов’язувала це з роботою і не допитувалася про причини настрою.
Як і годиться, із захмареного неба має луснути очікуваний грім. Одного вечора так і сталося.
— За тиждень ви від’їжджаєте, — суворо глянув на синів за вечерею. — От тільки Алан поїде до табору, як і планувалося, а Тимур… — на мить замовк.
Лія підняла здивовані очі. Всі завмерли в очікуванні.
— До Рашида, в Таджикистан, — нарешті видав крижаним тоном. — Проведеш літо в горах, доглядаючи дядькових овець, — повідомив прямо синові в обличчя. — Важкої роботи там — непочатий край. Житимеш поряд з отарами, допомагатимеш чабанам. До серпня — ніякого зв’язку.
Тимур важко проковтнув недожований кусень м’яса. Від здивування його очі ледь не повипадали з орбіт.
«За що?!» — так і застигло німе питання в переляканому погляді.
Суворий характер старого Рашида знали всі. Коли він приїжджав у гості — навіть Марат з ним не сперечався.
Лія не витримала. Встала з-за столу й попрямувала до кабінету чоловіка, даючи зрозуміти, що хоче серйозно поговорити.
— Що відбувається, Марате? Поясни, — збуджено запитала, коли Рахімов увійшов слідом за нею.
— Тимур старший, отже…
— Отже?… — напруга зростала. — Я майже ніколи не втручалася у твої стосунки з синами. Для них ти — авторитет, краще знаєш, що правильно, а що ні. Проте зараз, вважаю, що робиш помилку, тому…
— Що — тому?! — раптом підвищив тон Марат. — Від кого ти їх захищаєш?! Від рідного батька?! — сердито примружив очі. — Вважаєш, що я ворог власним дітям? Хіба хоч раз за життя я підняв на них руку? І, будь певна, нікому цього не дозволю! Що з тобою? Чому приховала від мене неприпустимий вчинок Тимура? Га? — кинув в обличчя здивованій дружині. — Я все знаю про його витівки в спортивному клубі. Саме тому він їде до Рашида. Нехай охолоне трохи в суворому кліматі Паміру.
— Але ж він ще зовсім дитина, — востаннє спробувала захистити хлопця. — Може не зрозуміти, чого ти від нього вимагаєш. Поганого не хотів…
— Він підставив брата! — суворо продовжив Марат. — Свідомо чи жартома — не важливо. За все треба відповідати. Тимур мусить навчитися думати про наслідки своїх вчинків. Зважувати сотні разів кожен крок. Якщо я зараз не акцентуватиму на цьому увагу, не навчу своїх дітей аналізувати й прораховувати все до дрібниць, не дай, Боже, це болісно аукнеться всім у майбутньому.
— Ти відбираєш у них дитинство, — знесилено відповіла Лія.
Рахімов підійшов, узяв обличчя дружини у свої долоні, глянув прямо у вічі.
— Це вже не дитинство, — полагіднішав. — Повір, я захищаю їх від суворого майбутнього, — ніжно промовив. — Вчу твердо, пліч-о-пліч стояти на ногах. Хочу вірити, що завтра витримають усі вітри, які…
Раптом почувся стук у двері.
— Заходьте, — вигукнула жінка, даючи чоловікові зрозуміти, що розмова закінчена.
Марат важко зітхнув і відпустив дружину.
— Можна, тату? — запитав Алан, упевнено відчиняючи. — Не знаю, чим викликане твоє рішення щодо Тимура, — почав, коли залишилися з батьком наодинці, — але прошу, не відсилай його до Рашида, — багатозначно глянув на руку Марата, де виднілися сліди суворого виховання.
Батько мовчав. Насупивши брови, свердлив сина гострим поглядом.
— Якщо хочеш — я поїду разом з ним, або замість…
— Це виключено! — різко обірвав Рахімов. — Буде так, як я сказав.
— Якщо ти довідався про спортивний клуб, — раптом сміливо продовжив. — Знай, то була…
Марат різко підняв руку, вимагаючи, щоб син негайно замовк.
— Я сам винен, правда! — не зупинився хлопець. — Я все знав! Чому ти не віриш?
— Алане! — крикнув батько. — Негайно йди геть з моїх очей! Не випробовуй терпіння!
Зрозумівши, що може бути тільки гірше, пригнічений син поплентався до дверей. Рахімов провів його гнівним поглядом.
«Може, Лія й права? Я забагато вимагаю від своїх дітей, — задумався, коли залишився наодинці. — А якщо вони й справді не відчувають моєї любові? Коли виростуть — запам’ятають тільки суворого батька… Ох, як важко на душі… Інколи так хочеться заплющити очі на їхні пустощі, просто обійняти і нічого не помічати. Але ж вони так швидко ростуть. Ще два роки й треба відпускати на навчання за кордон. А це — «мертва зона». Тобто час, коли батьки не можуть сповна контролювати своїх дітей. Тому, якщо чомусь їх і навчу, то тільки зараз…»
Піднявся у спальню, коли всі вже поснули. У будинку стало зовсім тихо.
Зазвичай Лія не лягала раніше за нього. Хіба що він засиджувався у своєму домашньому кабінеті. Тоді бажала спокійної ночі й засинала наодинці.
Проте сьогодні… Увійшовши до їхньої кімнати, Марат побачив незвичайну картину. Дружина лежала, обернена до стіни, й навіть не ворухнулася, коли скрипнули двері, наче задрімала.
Прийняв душ, ліг поряд.
Ні, вона ще не спить, це очевидно.
Легенько дотулився устами оголеного плеча, торкнувся пальцями тоненької лямки нічної сорочки.
Не відреагувала.
Все зрозумів. Ображена. Її болить материнське серце.
Не наполягав. Ніжно погладив м’яке волосся, вдихнув його запах, поцілував у голову. Тоді відкинувся на спину, задивився на стелю.
