До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда
Але ж він поряд! Такий коханий… Бажаний… Єдиний… Вона відчуває запах його тіла…
Хочеться обернутися, обійняти, притулитися, забутися, злити воєдино їх серцебиття…
«Заснув, — майнула думка. — Про це свідчить його рівне дихання».
Тихенько повернулася.
«Точно. Спить. Очі заплющені».
Обережно простягла руку, хотіла торкнутися, але… Якась невидима сила не давала, стримувала…
— Моя квіточка, моя хоробра дівчинка, — не розплющуючи очей, прошепотів Марат. — Іди до мене, — лагідно усміхнувся.
Лія полегшено зітхнула, наче важкий тягар скинула з душі, розтоптала невидиму цеглину… Поринула в міцні обійми чоловіка і вмить про все забула…
* * *Тимур не повірив власним очам, коли прибув у гори й побачив живу отару овець.
— Це неймовірно, — роззявив рота від здивування, — їх тут безліч.
— Якщо точніше — понад тисяча, — пояснив найстарший онук Рашида сімнадцятирічний Наім.
Він із батьком Ісмаілом відповідали за отару маток і ягнят. Разом з ними тут трудилися й інші діти Ісмаіла, а також багато найманих працівників.
Вівчарство було родинним бізнесом Рахімових у Таджикистані. Всього у старого Рашида було три багаточисельні отари: одна — з баранами, дві — з матками і ягнятами. Грубововнові витривалі тварини круглорічно утримувалися на пасовищах. На чолі чабанів — три сини господаря: Ісмаіл, Муслім і Кадир.
— Ого! — не вгавав ошелешений Тимур. — Вони, наче військо, що повільно й впевнено рухається на ворога. Чабани на конях, ніби полкові офіцери, спеціально навчені собаки виконують роль розвідки й охорони. Все серйозно. А коли мені дадуть коня?
— Кого? — скривився Наім.
— Я теж приєднаюся до пастухів, хіба не так? — у захваті Тимур.
— Ага, навіть не сумнівайся, — зареготав парубок. — Тебе тут тільки й чекали, щоб ти на конях горами гасав.
На обличчі Ісмаіла теж заграла білозуба усмішка. Кінь під ним голосно фиркнув.
Спантеличений хлопець зніяковів.
— Вас чекає інша робота, — спокійно пояснив Ісмаіл. — Наім тобі все покаже.
Вже згодом Тимур зрозумів, наскільки складним і важким є вівчарство. Тут кожен чітко має визначену ділянку роботи: одні пасуть овець, інші слідкують, щоб у чабанів було що їсти, хтось відповідає за коней. Найбільше часу й сил займає доїння і заготівля сиру.
Робочий день починається на світанні й триває до пізньої ночі.
— Краще б ти добре виспався, бо завтра на нас чекає кропітка робота, — поплескав по плечах Тимура Ісмаіл. Хлопець від незвички, вимучений фізичною працею, майже дрімав біля вечірнього вогнища.
— Тут щодня — кропітка робота, — кинув у відповідь знесилений юнак.
— Ми стригтимемо ягнят, — пояснив дядько. — То відповідальне заняття. Не дай, Боже, пораниш тварину.
— А коли я все ж таки сяду на коня? — повернувся до головного питання, що не давало йому спокою з самого приїзду.
— На конях — тільки чабани, — серйозно відповів Ісмаіл. — Це фізично сильні, натреновані чоловіки, які знають свою справу. Миттєво реагують на все, що відбувається навколо. Не дають зникнути жодній тварині. Їхні команди розуміють собаки. Бути вівчарем — велике мистецтво.
— Велике мистецтво — це те, чим займається наш Мирон, — зіронізував Тимур. — А оберігати овець, щоб не повтікали…
— На коня ти не сядеш, — різко обірвав розмову дядько.
Йому подобався племінник. Але спуску йому не давав.
«Напевно, добряче провинився, якщо Марат запроторив його сюди, — подумав. — Отже, треба вигнати з молодої голови дурість. А найкраще в цьому допомагає фізична праця».
Так минуло понад місяць.
Руки Тимура помітно загрубіли від важкої роботи. Обличчя почорніло від постійного гірського вітру. Хлопець подобався Ісмаілові щораз більше. Працьовитий, відповідальний, потоваришував з Наімом. Правда, інколи зайвий раз сперечається, але то молода кров грає. Допомагало, коли дядько вчасно ставив його на місце.
Старий Рашид з’являвся біля отари рідко. Недовірливим косим поглядом обдавав Тимура й, не звертаючи уваги на його присутність, питав Ісмаіла.
— Ну, як він? Справляється?
— Все гаразд, — щиро відповідав син. — Ніяких проблем.
— Якщо не слухатиметься — кажи, — суворо наказував. — Тут з такими не цяцькаються. Швидко…
— Не переживай, батьку, — заспокоював Ісмаіл. — На нього можна покластися, — підморгнув юнакові.
— То добре, — все ще не довіряючи, проштрикнув гострим оком хлопця. — Сьогодні залишуся ночувати з вами, — погладив довгу сиву бороду.
На честь головного господаря ввечері засмажили шашлика. Смачно поївши, всі уклалися спати.
Один лише Тимур не дрімав.
«Якщо не сьогодні — то ніколи», — надумав недобре й тихенько відв’язав Ісмаілового коня. Вирішив, поки все спокійно, пронестися з вітром нічними горами.
Та не встиг відскакати й пару метрів, як почув чиїсь крики.
Його миттю наздогнали й повернули на місце.
Страшно навіть уявити, що могло б трапитися, якби хлопець помчав уночі незнайомими місцями…
Старий Рашид лютував.
— Усе добре, кажеш?! — оскаженілий кричав на Ісмаіла, ніби Тимура поряд і не було. — Працьовитий, а головне — відповідальний, так?!
— Це вперше, — спробував заступитися за підлітка молодий дядько. — Досі…
— Не розказуй казок! — сердито перебив Рашид. — Хіба відправив би його сюди Марат, якби сам міг справитися?! Материнські гени нічим не виб’єш!
— Батьку, — спробував зупинити старого Ісмаіл. Але той розійшовся не на жарт.
— Чому ви ображаєте мою матір?! — як справжній син, запротестував Тимур. — Чим вам не догодила Лія?
— Лія?! — скривився, мов від страшного болю Рашид. — Лія — свята жінка, яка до тебе не має жодного відношення.
— Батьку! — вже майже криком знявся Ісмаіл. — Негайно зупинись!
Але старий не слухав.
— Тебе народила безсоромниця, яка звабила твого батька й
