Платформа - Мішель Уельбек
— Тридцять першого грудня вночі я мало не постукала у твій номер; але ж не наважилась. Я була переконана, що між нами нічого не вийде; найгіршим було те, що я навіть не могла розсердитися на тебе. У групових мандрівках люди багато спілкуються, але це завжди удаване приятелювання, бо вони точно знають, що потім ніколи не побачаться. Дуже рідко товариські стосунки переростають у сексуальні.
— Ти так вважаєш?
— Я переконана в цьому. З цього приводу проводилися спеціальні дослідження. Це характерно і для курортів та будинків відпочинку, де така ситуація становить серйозну проблему, бо саме в цьому і полягає їх єдиний козир. Вже протягом десяти років відвідування курортів знижується, тоді як ціни помітно зменшились. Єдине більш-менш правдоподібне пояснення полягає в тому, що сексуальні відносини у відпустці стали майже неможливими. Це менше стосується лише місць відпочинку з чітко спрямованою гомосексуальною клієнтурою, як, наприклад, Корфу чи Ібіца.
— А ти дуже обізнана в цьому питанні, — здивовано промовив я.
— Це нормально, адже я працюю у сфері туризму. — Вона невимушено усміхнулась. — Це теж невід’ємна складова групових поїздок: люди дуже мало говорять про своє професійне життя. Це щось на зразок ігрового доповнення, спрямованого на те, що організатори турів називають «радістю нового відкриття». За взаємною згодою учасники уникають серйозних небажаних тем, як то робота чи секс.
— А де ти працюєш?
— У «Нувель Фронтьєр».
— Отже, ти їздила зі своїх професійних обов’язків? Готувала доповідь, чи не так?
— Ні, я справді була у відпустці. Звичайно, мені зробили добру скидку. Я вже п’ять років працюю в цьому агентстві, але вперше вирішила скористатись їхнім туром.
Готуючи салат з помідорів та моцарелли,[43] Валері розповіла мені про своє професійне життя. У березні 1990 року за три місяці до випускних іспитів у школі вона почала замислюватись, навіщо їй потрібне навчання і чого вона прагне досягти в цьому житті. З неймовірними труднощами її брату пощастило вступити до Геологічного інституту в Нансі; він тільки-но отримав диплом. Його кар’єра інженера-геолога, схоже, буде продовжуватись на шахтах чи нафтових платформах, у будь-якому разі — далеко від Франції. Він любив мандрувати. Валері теж мала певну схильність до мандрівок, тому й вирішила вступити до професійного училища за спеціальністю «Туризм». Інтелектуальна ретельність, необхідна для тривалого навчання, здавалося, була не для неї.
Таке рішення було помилковим, і вона дуже швидко це збагнула. Рівень знань у її групі був надто низький, вона сама дуже легко писала всі контрольні роботи і могла спокійно, особливо не переймаючись, розраховувати на отримання диплома. Паралельно вона записалась на курси, рівень підготовки на яких відповідав двом рокам навчання в університеті за спеціальністю «Література та суспільні науки». Отримавши диплом училища, вона закінчила магістратуру з соціології. І знову дуже швидко розчарувалася. Галузь була дуже цікавою. Тут можна було б зробити безліч відкриттів, проте сама методика викладання матеріалу, так звані передові теорії навчання здавались їй напрочуд простими й непрофесійними: все було заідеологізоване, просотане неточністю викладених даних та аматорством. Вона покинула навчання серед навчального року, навіть не отримавши диплома, і пішла працювати адміністратором до філіалу «Куоні» в Рені. Пропрацювавши два тижні й збираючись зняти квартиру, вона усвідомила, що пастка зачинилась: відтепер вона належала до світу працюючих.
У «Куоні» вона працювала протягом року, показавши себе сумлінною продавщицею. «Це було зовсім неважко, — розповіла вона. — Досить було трохи зацікавлено поговорити з клієнтом. Зрештою, зараз дуже рідко зустрічаєш людину, яка цікавиться тобою». Після цього керівництво запропонувало їй місце менеджера в туристичному агентстві в паризькому офісі. Необхідно було брати участь у розробці нових маршрутів, замовляти готелі й екскурсії, обговорювати з готелями й місцевими операторами ціни та послуги. І тут вона добре справлялась. Через півроку вона відповіла на оголошення агентства «Нувель Фронтьєр», яке пропонувало посаду, подібну до попередньої. Саме тоді її кар’єра по-справжньому пішла вгору. Її включили в команду Жана-Іва Фрошо, молодого випускника Вищої комерційної школи, який практично не розумівся на туризмі. Відразу ж він оцінив її здібності, почав довіряти, і, хоча теоретично він був її начальником, їй надали широку свободу дій.
— Найкраще у Жан-Іва було те, що, на відміну від мене, він був дуже амбітною людиною. Якщо треба було обговорити знижки або підвищення тарифів, то це робив він. Він і тепер здійснює керівництво турами за кордон, контролює всі наші програми, а я, як і раніше, — його помічниця.
— Тобі мають добре платити.
— Сорок тисяч франків на місяць. Але ж зараз слід рахувати в євро. Трохи більше шести тисяч євро.
— Це ж треба… Такого я не очікував… — глянув я здивовано на Валері.
— Це тому, що ти не бачив мене в діловому костюмі.
— У тебе є діловий костюм?
— Так, але я не дуже часто його одягаю. Здебільшого я працюю на телефоні. Але, якщо є потреба, можу й надіти діловий костюм. У мене навіть є пояс для підв’язок. Якщо хочеш, коли-небудь вдягну.
— Нормальний. Одружений, двоє дітей. Працює дуже багато, навіть на вихідні бере з собою роботу додому. Такий собі звичайний молодий керівник, скоріше розумний та амбітний, проте дуже симпатичний і з легким характером. Я добре з ним лагоджу.
— Не знаю чому, але ж я радий, що ти багата. Насправді, це не має значення, однак мені чомусь дуже приємно.
— Так, у мене добра зарплата, але я відраховую сорок відсотків податків та за квартиру щомісяця сплачую десять тисяч франків. Не впевнена, що мені вже гарантовано безбідне життя: якщо показники впадуть, мене виженуть. Таке вже траплялось з іншими. Якби в
