Платформа - Мішель Уельбек
Жан-Ів припаркував свою машину о пів на десяту на паркінгу біля штаб-квартири компанії в Еврі[44]. В очікуванні зустрічі він зробив кілька кроків, щоб розслабитись, вдихнув холодного повітря. Рівно о десятій його провели в кабінет Еріка Легена, виконавчого віце-президента компанії з питань готельного господарства, члена правління. Випускник Національної школи управління та Стенфордського університету, сорока п’яти років, високий, кремезний, зі світлим волоссям; він чимось нагадував Жан-Іва і був старший за нього лише на десять років, але в манері поведінки відчувалось більше впевненості.
— Президент Еспітальє прийме вас за п’ятнадцять хвилин, — почав він. — А поки що я розповім вам, чому ви тут. Два місяці тому ми купили мережу готелів «Ельдорадо» у групи «Джет Тур». Це невелика мережа із десяти пляжних готелів-клубів, розкиданих по Північній Африці та Антілах.
— Збиткова, напевно.
— Не більш збиткова, ніж інші підприємства в цій галузі. — Раптом він посміхнувся. — Бодай так, дещо більше, ніж інші підприємства. Не буду нічого приховувати від вас, ціна була досить розумна, але не сміховинна, у торгах брали участь ще кілька груп: хтось ще вірить у підйом цього ринку. Тільки «Клоб Мед» вийшов з гри. Відверто кажучи, ми теж роздумували над його придбанням, але надто вже велика ця птиця, акціонери не схвалили таку ідею. І щодо Філіппа Бургіньйона[45], який колись працював у нас, ми б вчинили не дуже етично. — Цього разу він посміхнувся дещо удавано, ніби хотів підкреслити, що скоріше за все це жарт. — Отже, ми пропонуємо вам перебрати на себе керівництво «Ельдорадо» з перспективою, звичайно, вивести, і досить швидко, компанію із скрутного становища, а потім — зробити її прибутковою.
— Непросте завдання.
— Ми розуміємо. Але сподіваюсь, рівень винагороди, яку ми пропонуємо, досить привабливий. Не кажу вже про чудові можливості росту кар’єри всередині бізнесової структури: дочірні компанії функціонують у ста сорока двох країнах світу і налічують сто тридцять тисяч працівників. До речі, більшість наших вищих посадовців досить швидко стає акціонерами групи: ми віримо в справедливість цієї системи; я приготував для вас ще деякі цифрові дані.
— Я хотів би мати більш точну інформацію щодо мережі готелів.
— Звичайно, я передам вам детальне досьє. Це не тільки тактичний хід, ми також віримо у структурні можливості: географічне положення готелів зручне, вони перебувають у хорошому стані — ремонтних робіт передбачається не дуже багато. Принаймні мені так здається, але я не маю досвіду роботи з готелями для дозвілля. Звичайно, ми здійснюємо загальну координацію, але з усіх цих питань остаточне рішення буде за вами. Якщо ж ви вважатимете за доцільне продати якийсь готель або придбати інший, остаточне рішення теж залишатиметься за вами. Такий у нас принцип роботи в «Орор».
Він замислився на мить і продовжив:
— Звичайно, ви тут не випадково. Ми дуже уважно стежили за вашою кар’єрою в «Нувель Фронтьєр». Переконливо можна стверджувати, що вона просто зразкова. Ви систематично не намагалися пропонувати найнижчу ціну і найкращі умови; щоразу за певний набір послуг ви призначали розумну для конкретного клієнта ціну; саме таку філософію ми й сповідуємо в кожній мережі групи. І що також важливо, ви брали участь у розробці торговельної марки і створенні позитивного іміджу компанії. У нас в «Орор» нечасто так виходило.
На столі Легена задзвонив телефон. Розмова була короткою. Він підвівся, провів Жан-Іва уздовж пофарбованого у бежевий колір коридора. Кабінет Жан-Люка Еспітальє був величезним, десь метрів із двадцять довжиною. Зліва стояв конференц-стіл, навколо нього — п’ятнадцять стільців. Еспітальє встав їм назустріч, люб’язно привітався. Це був невисокий, досить молодий — не більше сорока п’яти років, чоловік з невеликими залисинами, на вигляд аж занадто скромний, ніби він намагався іронічно ставитися до своєї посади. «Ну, на це не варто дуже розраховувати, — подумав Жан-Ів. — Випускники Національної школи управління завжди такі, хочуть здаватися веселими, з почуттям гумору, тоді як насправді це враження оманливе. Вони влаштувалися у кріслах біля журнального столика перед величезним робочим столом. Перед тим як почати говорити, Еспітальє довго дивився на Жан-Іва із скромною, майже сором’язливою посмішкою на вустах.
— Я дуже поважаю Жака Майо, — промовив він нарешті. — Він створив дуже хороше підприємство, оригінальне і з внутрішньою культурою. Тепер такі нечасто зустрічаються. Я не хочу накликати лихо, але вважаю, що всі французькі туроператори повинні готуватися до надзвичайно важких часів. На мій погляд, це питання лише кількох місяців. На ринок виходять англійські та німецькі агентства. Вони мають вдвічі, а то й утричі більшу фінансову міць і пропонують на двадцять-тридцять відсотків дешевші програми при такому ж, а то й вищому рівні послуг. Очікують жорстку конкуренцію, надто жорстку. Відверто кажучи, будуть жертви. Я не маю на увазі, що «Нувель Фронтьєр» опиниться серед них, бо це дуже потужна група з власним обличчям та згуртованим колективом акціонерів. Вона має шанс вижити. Як би там не було, найближчі роки будуть важкими для всіх.
В «Орор» ситуація зовсім інша, — продовжував він, зітхнувши. — Наша компанія є незаперечним світовим лідером у сфері ділового готельного господарства — не такого мінливого сектора ринку. Проте наші позиції на ринку готелів для дозвілля не такі міцні, бо ця сфера більш ризикована і чутлива до економічних або політичних змін.
— Саме так, — перервав його Жан-Ів. — Мене дуже здивувало ваше придбання. Я вважав, що основним інтересом для вас є саме бізнес-туризм, зокрема до Азії.
— Так і є, — спокійно відповів Еспітальє. — Наприклад, тільки в Китаї потенціал цього ринку просто вражає. У нас є знання, досвід та навички: лишень уявіть собі проекти зі створення готелів на зразок «Ібіс» чи «Формула 1» у масштабі всієї країни. Це… Як би вам краще пояснити… — він на якусь мить замислився, подивився в стелю, на стіл для засідань і знову перевів погляд на Жан-Іва. — «Орор»
