Ребекка - Дафна дю Мор'є

Я одразу відчула себе краще, щойно зняла капелюх і свою нещасну горжетку й пожбурила їх разом із рукавичками та сумкою на кушетку біля вікна. Це була простора зручна кімната зі стінами, заставленими книжками аж до стелі, кімната, яку нізащо не полишить чоловік, який живе сам: масивні крісла біля великого відкритого каміна, кошики для двох собак, у яких, судячи з красномовних заглибин у кріслах, ті ніколи не сиділи. Її високі вікна виходили на галявини, за якими вдалині мерехтіло море.

У кімнаті відчувався старий невиразний аромат, неначе повітря тут майже не змінювалося, незважаючи на солодкі запахи бузку і троянд, які приносили сюди раннього літа. Звідки б сюди не потрапляло повітря — з саду чи з моря, — воно втрачало свою первинну свіжість, стаючи частиною цієї незмінної кімнати, заставленої запліснявілими й ніколи не читаними книжками, кімнати з прикрашеною завитками стелею, темними панелями, важкими портьєрами.

Це був древній запах плісняви, запах безмовної церкви, де рідко правлять службу, де крізь каміння проростає іржаво-рудий лишайник, а вусики плюща стеляться геть до самих вікон. Кімната, де панував мир, кімната, де можна було поринути в роздуми.

Невдовзі нам принесли чай — це була велична коротка вистава, виконана Фрісом і молодим лакеєм, і в якій я не брала жодної участі, доки вони не вийшли з кімнати; і доки Максим проглядав величезну купу своїх листів, я смакувала два соковитих пончики, розламувала руками крамбл і ковтала гарячий чай. Раз по раз він поглядав на мене й усміхався, а тоді знову повертався до всіх тих листів, що, мабуть, накопичилися протягом місяця, і я задумалася про те, як мало мені було відомо про його життя тут, у Мендерлеї, про його щоденну рутину, про його знайомих, друзів, чоловіків і жінок, про те, які рахунки він сплачував, які накази віддавав, господарюючи в маєтку. Останні тижні промайнули так швидко, і я, їдучи поряд із ним Францією та Італією, думала лише про те, як я його кохала, дивилася на Венецію його очима, відгукувалася луною на його слова, не розпитувала ні про минуле, ні про майбутнє, задоволена своїм маленьким нинішнім тріумфом.

Адже він виявився веселішим, аніж я думала, ніжнішим, аніж я мріяла, виказував більше молодечої палкості сотнями способів, даруючи мені радість, він не був тим Максимом, якого я побачила вперше, тим незнайомцем, який сидів за столиком у ресторані на самоті, дивлячись перед себе, занурений у свою таємничу сутність. Мій Максим сміявся й співав, жбурляв у воду камінці, брав мене за руку, він не супив брів, на його плечах не лежав тягар. Я знала його як коханця, як друга, і впродовж тих тижнів забула, що він мав упорядковане, систематизоване життя, життя, до якого він муситиме повернутися знову, що триватиме, як і раніше, і пережиті нами короткі святкові тижні розчиняться в повітрі.

Я бачила, як він читав листи, бачила, як він насупився через один, усміхнувся, прочитавши інший, байдуже відкинув третій, і — Боже ж милостивий, подумала я, серед них міг би лежати й мій лист, написаний із Нью-Йорка, і він читав би його так само незворушно, спершу, ймовірно, спантеличений підписом, а тоді, позіхнувши, пожбурив би його до купи інших у кошик, потягнувшись по чашку з чаєм. Від усвідомлення цього мене пройняв дрож; за яку ж тоненьку волосинку я перебувала від того, що могло статися! Адже він міг би сидіти тут і пити свій чай, як сидів зараз, так чи інакше продовжуючи жити своїм домашнім життям, і, вочевидь, не був би надто високої думки про мене, у будь-якому разі, не шкодував би, доки я, у Нью-Йорку, граючи в бридж із місіс Ван Гоппер, день у день чекала б на лист, який ніколи не прийшов би.

Я відкинулася в кріслі, роздивляючись кімнату, намагаючись прищепити собі бодай трішки впевненості, якось по-справжньому усвідомити, що я — тут, у Мендерлеї, у будинку з листівки, у тому самому знаменитому Мендерлеї. Мені доведеться привчити себе, що все це тепер моє, таке ж моє, як і його, — це глибоке крісло, в якому я сиділа, ця купа книжок, яка сягала стелі, картини на стінах, сади, гай, Мендерлей, про який я колись читала, усе це тепер було моїм, адже я вийшла заміж за Максима.

Ми постаріємо разом, сидітимемо отак за чаєм, старі люди, Максим і я, з нашими собаками, наступниками цих, а в бібліотеці висітиме цей самий давній запах плісняви, що й зараз. Вона пам’ятатиме славні часи свого збезчещення й перевірки на міцність, коли наші хлопчики були малими, — наші хлопчики, — адже я вже бачила, як вони вилазять на диван з брудними черевиками, завжди приносячи з собою різки й крикетні битки, великі складані ножі, луки та стріли.

На рівній і наразі начищеній поверхні столу стоятиме потворна коробка з метеликами й нетлями, і ще одна — із загорнутими у вату пташиними яйцями.

— Не складайте весь цей мотлох тут, — казатиму я. — Віднесіть його до навчальної кімнати, любі.

І, перегукуючись між собою, вони побіжать туди — лишень один, менший, тихіший, ніж решта, залишиться стояти без діла на самоті.

Мої фантазії розвіялись, щойно відчинилися двері й до бібліотеки зайшли Фріс із лакеєм, щоб прибрати посуд.

— Місіс Денверз цікавиться, чи мадам не бажає побачити свою кімнату, — сказав він мені, коли зі столу вже прибрали.

Максим підвів очі від листів.

— Як облаштували східне крило? — запитав він.

— Насправді, як на мене, дуже гарно, сер. Звісно, там було дуже брудно, доки працювали робітники, і якийсь час місіс Денверз побоювалася, що його не встигнуть завершити до вашого повернення. Проте минулого понеділка все прибрали. Мені здається, вам там буде дуже зручно. І, звичайно ж, та частина будинку набагато світліша.

— Ти щось змінив? — поцікавилась я.

— О, геть небагато, — коротко відповів Максим. — Лише інакше облаштував і пофарбував кімнату у східному крилі, підготувавши її для нас. Як каже Фріс, та частина будинку набагато веселіша й звідти відкривається чудовий вид на трояндовий сад. За життя моєї матері це крило було відведене для гостей. Я приєднаюся до тебе, щойно завершу з цими листами. Біжи, тобі випала добра нагода заприятелювати з місіс Денверз.

Я поволі підвелась, відчуваючи, як до мене повертається колишня знервованість,