Ребекка - Дафна дю Мор'є
— Подобаються? — запитав.
Я відповіла: «Так», — затамувавши подих, невпевнена, чи сказала правду, бо ж для мене рододендрони були чимось повсякденним, домашнім, консервативними рослинами рожевувато-бузкового або рожевого кольору, які ростуть пліч-о-пліч в охайних круглих клумбах. А це були справжні чудовиська, які пнулися до неба, згуртовані, мов батальйон, надто прекрасні, думала я, надто могутні; це взагалі були не рослини.
Тепер ми нарешті опинилися неподалік від будинку, я побачила поворот, якого чекала, криваво-червоні стіни досі оточували нас з обох боків, ми повернули востаннє й виїхали до Мендерлея. Так, там він і був, Мендерлей, на якого я чекала, Мендерлей з моєї давньої листівки. Вишуканий і прекрасний, досконалий і бездоганний, навіть кращий, ніж той, про який я мріяла, збудований у видолинку встеленого гладенькою травою лугу й моховитих галявин, його тераси спускалися до садів, а сади — до моря. Коли ми під’їхали до широких кам’яних сходів і зупинилися перед відчиненими дверима, крізь одне з вікон із середниками я побачила, що в залі зібралася купа людей, і почула, як Максим вилаявся собі під ніс.
— Чорти б її вхопили! Їй же добре відомо, що я цього не люблю, — проказав він і рвучко вдарив по гальмах.
— Що сталося? — запитала я. — Хто всі ці люди?
— Боюсь, тобі цього не уникнути, — роздратовано мовив Максим. — Місіс Денверз зібрала всю кляту прислугу з дому й цілого маєтку, щоб привітати нас із приїздом. Усе гаразд. Тобі не треба буде нічого казати. Я все владнаю сам.
Відчуваючи тепер легку нудоту й озноб від довгої дороги, я шукала ручку дверцят, і доки незграбно намацувала замок, сходами спустився дворецький у супроводі лакея й відчинив їх для мене.
Дворецький виявився старим, мав добре обличчя, тож, простягнувши руку, я усміхнулася йому, однак, схоже, він був незрячий, бо ж натомість узяв мій плед разом із маленьким дорожнім несесером і розвернувся до Максима, водночас допомагаючи мені вийти з машини.
— Що ж, ось і ми, Фрісе, — сказав Максим, знімаючи рукавички. — Коли ми виїжджали з Лондона, йшов дощ. Здається, у вас тут його не було. З усіма все гаразд?
— Так, сер. Дякую, сер. У нас тут цілий місяць було сухо. Радий бачити вас удома. Сподіваюсь, ви почуваєтесь добре. І мадам також.
— Так, з нами все гаразд. Дякую, Фрісе. Ми радше стомлені з дороги й хочемо чаю. Я не розраховував, що тут таке влаштують.
Він кивнув головою в бік зали.
— Наказ місіс Денверз, сер, — без жодних емоцій на обличчі відповів дворецький.
— Я міг би здогадатися, — різко мовив Максим. — Ну ж бо, — повернувся він до мене, — це триватиме недовго, а тоді ти зможеш випити чаю.
Ми разом піднялися сходами в супроводі Фріса та лакея, який ніс плед і мій макінтош, і я відчула, як у мене трішки засмоктало під ложечкою й стисло судомою горло.
Зараз я можу заплющити очі й повернутися до тієї миті, побачити себе таку, якою, певно, й була, стоячи на порозі будинку, — худу незграбну постать у трикотажній сукні, яка стискала в липких руках пару рукавичок з крагами. Я бачу велику кам’яну залу, широко відчинені двері бібліотеки, картини Пітера Лелі й Ван Дейка на стінах, вишукані сходи, що вели до хорів для менестрелів, і там, у тій залі та кам’яних коридорах, аж до самої їдальні, ряд за рядом, море облич, зацікавлених, з відкритими ротами, вони дивилися на мене так, наче були натовпом роззяв на площі, а я — жертвою зі зв’язаними за спиною руками. Вона виринула з моря облич, висока й худорлява, одягнена в усе чорне, завдяки яскраво окресленим вилицям і великим впалим очам її обличчя нагадувало пергаментно-білий череп, що стримів на кістяку скелета.
Вона наблизилася до мене, і я простягла їй руку, заздрячи її почуттю гідності й самовладанню; однак коли вона торкнулася мене, її рука виявилась м’якою й важкою, мертвотно холодною, вона лежала в моїй, наче щось неживе.
— Це місіс Денверз, — сказав Максим, і та почала говорити, досі тримаючи свою мертву руку в моїй, ні на мить не зводячи з мене своїх впалих очей, тож я відводила свої, і наші погляди не перетиналися, втім коли це таки відбулося, її рука поворухнулася в моїй, до неї повернулося життя, а я стала почуватися незручно й засоромилася.
Зараз я вже не згадаю її слів, але знаю, що від імені себе й усієї прислуги вона привітала мене з приїздом у Мендерлей, то була холодна церемонна промова, відрепетирувана для такої нагоди, виголошена таким само холодним і неживим, як і її руки, голосом. Закінчивши, місіс Денверз зачекала, немов бажаючи почути відповідь, і мені пригадується, як я зашарілася, пробурмотіла щось на кшталт подяки й, зніяковівши, впустила рукавички. Вона нахилилася, щоб підняти їх, і коли простягла їх мені, я побачила, як її губи розтягнулися в ледь помітній зневажливій посмішці, й одразу ж зрозуміла, що місіс Денверз вважає мене невихованою. Щось у виразі її обличчя викликало в мене неспокій, і навіть коли вона відступила назад і зайняла своє місце поміж решти, я могла бачити цю чорну постать, вона виділялася, в ній відчувалася індивідуальність і відокремленість, незважаючи на її мовчання, я знала, що вона не зводить з мене очей. Максим узяв мене за руку й виголосив коротку подячну промову просто й невимушено, ніби це не коштувало йому жодних зусиль, а затим він повів мене до бібліотеки пити чай, зачинив за нами двері, й ми знову лишилися наодинці.
Від каміна з нами підбігли привітатися двоє кокер-спанієлів. Вони облапали Максима, від захвату їхні довгі шовковисті вуха відстовбурчилися назад, вони пошукали носами долоні, а тоді облишили його й підійшли до мене, доволі невпевнено, доволі підозріло принюхуючись до моїх каблуків. Сліпій на одне око матері я невдовзі набридла, і, буркнувши, вона повернулася до вогню, проте молодший, Джеспер, притулився носом до моєї долоні й поклав мені на
