Ребекка - Дафна дю Мор'є

Максим поглянув на мене й усміхнувся.

— Не зважай, — мовив він. — Ти звикнеш. О цій порі в мене немає часу байдикувати. Розумієш, щоб господарювати в такому місці, як Мендерлей, треба працювати цілий день. Кава й гарячі страви — на столику. За сніданком ми завжди беремо їжу самі.

Я сказала щось про те, що мій годинник спізнювався, про те, що я надто затрималася у ванній, проте він навіть не слухав — читав листа і чомусь супився.

Я добре пам’ятаю, що мене приголомшило; я була вражена й дещо навіть ошелешена обсягом запропонованого нам сніданку. Там був чай у величезному срібному чайнику, а також кава, на плиті парували яєчня, бекон і риба. Ще, на окремому маленькому деку, були варені яйця й вівсянка у срібній мисці. На іншому підсобному столику — шинка й величезний шматок холодного бекону. А також ячмінні та пшеничні булочки, тости, стояло кілька горщиків із джемом, мармеладом і медом, а з іншого боку столу — десертні тарілки з горами фруктів. Мені видалося дивним, що Максим, який в Італії та Франції з’їдав на сніданок лише круасан, який-небудь фрукт і випивав чашку кави, у себе вдома сідав до столу, якого вистачило б на дюжину осіб, вочевидь, робив так день у день, рік у рік і не вбачав у цьому нічого безглуздого, не вважав це марнотратством.

Я помітила, що він з’їв лише маленький шматочок риби. Я обрала собі варене яйце. Але мені було цікаво, що ж станеться з рештою їжі, з усіма цими яєчнями, хрустким беконом, вівсянкою й залишками риби. Невже, думала я, слуги, про яких я ніколи не дізнаюсь і яких ніколи не побачу, чекали за дверима кухні на даровані їм рештки нашого сніданку? Чи все це викидалося, зміталося до смітників? Звісно ж, мені ніколи про це не довідатись, я ніколи не наважуся запитати.

— Дякувати Богу, родичів, які б прагнули з тобою познайомитися, у мене небагато, — сказав Максим. — Сестра, яку я бачу досить рідко, і майже сліпа бабуся. Беатріс, до речі, напрошується на ланч. Я від неї цього й очікував. Певно, хоче на тебе подивитися.

— Сьогодні? — занепавши духом, спитала я.

— Згідно з листом, якого я отримав цього ранку, так. Надовго вона не затримається. Гадаю, Беатріс тобі сподобається. Вона дуже прямолінійна, говорить те, що думає. Не любить прикидатись. Якщо ти їй не сподобаєшся, вона так тобі й скаже, прямо в обличчя.

Не можна сказати, що це мене заспокоїло, я навіть задумалася над тим, чи немає в лицемірстві чогось позитивного. Максим підвівся з крісла й закурив цигарку.

— Сьогодні вранці в мене багато справ, ти зможеш чимось себе зайняти? — запитав він. — Я б із радістю прогулявся з тобою садом, але мушу побачитися з Кроулі, моїм довіреним. До речі, він також завітає на ланч. Ти ж не проти? Тебе це не дуже напружить?

— Зовсім ні, — відповіла я. — Буду рада.

Після цього він зібрав свої листи, вийшов із кімнати, і я пригадую, як подумала, що геть не так уявляла собі свій перший ранок у Мендерлеї; я гадала, що ми, взявшись за руки, підемо до моря, повернемося доволі пізно, втомлені й щасливі, наодинці з’їмо холодний ланч, а тоді посидимо під тим каштаном, який я бачила з вікна бібліотеки.

Тягнучи час, я надовго затрималася за своїм першим сніданком, і лише коли побачила, як зайшов Фріс та поглянув на мене з-за службової ширми, зрозуміла, що вже було по десятій. Відчувши себе винною, я негайно схопилася на ноги й попросила вибачення, що так надовго засиділась, на що він, нічого не сказавши, дуже ввічливо, дуже коректно кивнув головою, і я вловила, як у його очах промайнуло здивування. Я подумала, чи, бува, не сказала щось не те. Можливо, не треба було вибачатися. Можливо, він тепер менше мене поважатиме. Як би я хотіла знати, що казати, що робити! Мені стало цікаво, чи він запідозрив, як це вдалося місіс Денверз, що самовладання, витонченість і впевненість — не ті риси, які мені прищеплювали від народження, і мені ще доведеться їх набути, — ймовірно, шлях до них буде тернистий, повільний і коштуватиме мені багатьох гірких митей.

Тож на виході з кімнати, не дивлячись собі під ноги, я зашпорталася, перечепившись через сходинку під дверима, і в той час як Фріс підбіг мені на допомогу, піднявши мою хустинку, Роберт, молодший лакей, що стояв за ширмою, відвернувся, щоб приховати посмішку.

Йдучи залою, я чула їхнє бурмотіння і сміх одного з них — припускаю, Роберта. Ймовірно, вони сміялися з мене. Я зійшла сходами нагору, щоб усамітнитися у своїй спальні, проте, відчинивши двері, побачила покоївок, які там прибирали; одна підмітала підлогу, інша протирала туалетний столик. Вони здивовано поглянули на мене. І я швидко вийшла. Отже, я не мала заходити до своєї кімнати о цій годині. Цього від мене не очікували. Це порушувало господарські звичаї. Я знову спустилася сходами, завдяки капцям, нечутно ступаючи вимощеною камінням підлогою, тихо перетнула залу й потрапила до бібліотеки, у якій виявилося зимно — вікна були навстіж відчинені, камін не запалений, хоча в ньому й лежали дрова.

Я зачинила вікна й пошукала сірників. Жодної коробки знайти не вдалося. Що мені було робити? Дзвонити не хотілось. Але в бібліотеці, такій затишній і теплій минулого вечора, тепер, раннього ранку, було холодно, мов у льодовні. Сірники лежали в спальні нагорі, але я не хотіла туди йти, щоб не турбувати покоївок і не відривати їх від роботи. Я не хотіла ще раз побачити, як вони повертають до мене свої круглі обличчя. Тож вирішила, щойно Фріс і Роберт підуть з їдальні, узяти сірники з підсобного столика. Я навшпиньки вийшла із зали й прислухалась. Вони досі прибирали, я чула звуки голосів і совання таць. Урешті-решт усе затихло, певно, вони вийшли службовими дверима на кухню, я перетнула залу й знову ввійшла до їдальні. Як я й очікувала, на підсобному столику лежала коробка сірників. Я швидко пройшла кімнатою й узяла її. Та щойно я це зробила, до їдальні повернувся Фріс. Я спробувала