Ребекка - Дафна дю Мор'є
Я змусила себе усміхнутись, але нічого не відповіла, переживаючи напад паніки, відчуття тривожної некерованої нудоти. Зникло моє радісне збудження, розчинилася в повітрі моя щаслива гордість. Я почувалася, мов дитина, яку вперше привели до школи, або як недосвідчена юна покоївка, яка ніколи не покидала дому, а тепер шукає собі місця. Вся впевненість, якої я набула за ті короткі сім тижнів заміжнього життя, тепер нагадувала дрантя, що розвіюється під поривами вітру; мені здавалося, що я не розуміла навіть елементарних правил поведінки, не знала, де в мене права рука, а де ліва, стояти мені чи сідати, якими ложками та виделками користуватися за вечерею.
— На твоєму місці я б скинув цей макінтош, — мовив він, поглянувши на мене, — тут узагалі не дощило, і поправ свою кумедну горжетку. Бідося. Я так поспішав тебе сюди привезти, а треба ж було, мабуть, купити тобі в Лондоні одяг.
— Мені однаково, звісно, якщо ти не заперечуєш, — промовила я.
— Більшість жінок тільки про речі й думають, — відсторонено сказав він, і, повернувши за ріг, ми виїхали до перехрестя, де починався високий мур.
— Ось ми й приїхали.
У його голосі з’явилася нова нотка хвилювання, і я обома руками схопилася за шкіряне сидіння автомобіля.
Дорога вигнулася, й ліворуч перед нами постала сторожка, а біля неї — широко розчинена брама, за якою виднілася довга алея. Коли ми проїжджали повз, я помітила обличчя, що підглядали за нами крізь темне вікно сторожки, і дитину, яка вибігла з-за будиночка й не зводила з нас цікавих очей. Я втиснулася в сидіння, моє серце швидко забилося, я розуміла, чому ті обличчя не відривалися від вікна й чому з нас не зводила погляду дитина.
Вони хотіли побачити, яка я. Я могла уявити, як вони зараз збуджено говорять і сміються на своїй маленькій кухні. «Було видно лише верх її капелюха, — казали вони, — вона не показала обличчя. Ну, що ж, завтра дізнаємося. Прийдуть чутки з маєтку». Мабуть, урешті-решт він таки здогадався, що я соромлюсь, бо взяв мене за руку, поцілував її і, посміюючись, заговорив.
— Не зважай, якщо натикатимешся на певну цікавість, — сказав Максим. — Усі захочуть дізнатися, як ти виглядаєш. У них, мабуть, кілька тижнів не було іншої теми для розмов. Просто будь собою, і всі тебе полюблять. А будинком тобі перейматися не доведеться, там про все піклується місіс Денверз. Просто залиш це їй. Насмілюсь сказати, спершу вона поставиться до тебе суворо — у неї екстраординарний характер, але не дозволяй їй тобі докучати. Просто в неї така манера поведінки. Бачиш цей чагарник? Коли тут цвітуть гортензії, він нагадує блакитну стіну.
Я не відповіла йому, оскільки думала про ту дівчинку, яка колись давно придбала в сільській крамниці листівку з малюнком і вийшла на яскраве сонячне світло, крутячи її в руках, задоволена тим, що купила, й думаючи: «Вона гарно виглядатиме в моєму альбомі. “Мендерлей”, яка гарна назва!» А тепер я тут живу, це мій дім. Я писатиму людям у листах: «Ми пробудемо в Мендерлеї все літо, ви маєте завітати до нас у гості», — і прогулюватимусь цією дивною незнайомою мені наразі алеєю, бездоганно знаючи кожен її вигин і поворот, помічаючи й схвалюючи ті місця, де попрацювали садівники — тут підстригли ззаду чагарник, там підрізали гілку, — і, підійшовши до сторожки біля залізної брами, щоб дружнім тоном дати яке-небудь доручення, запитаю в старої жінки: «Ну що, як ваша нога сьогодні?» — і та, уже не виявляючи цікавості, запросить мене до себе на кухню. Я заздрила Максиму, його безтурботності й невимушеності, усмішці на його губах, яка свідчила про те, що він радий повернутися додому.
Мені здавалися безкінечно далекими ті часи, коли я б так само змогла усміхатися й поводитися невимушено, і я прагнула, щоб вони настали якомога швидше; я б навіть погодилася бути старою, сивою жінкою з повільною ходою, яка прожила тут багато років, — я б зголосилася на все, лише б не бути тією боязкою й дурною істотою, якою почувалася тоді.
За нами з брязкотом зачинилась брама, запилюженого шосе більше не було видно, і я зрозуміла, що ця алея Мендерлея геть не така, якою я її собі уявляла, вона не була широка, простора й вимощена гравієм, не була оточена з обох боків охайним, вирівняним граблями й мітлою дерном.
Ця алея звивалася й вигиналася, мов змія, місцями була не ширша, ніж якась стежина, а над нашими головами стриміла колонада дерев, чиї гілки погойдувалися й перепліталися між собою, утворюючи аркаду, що нагадувала церковну стелю. Навіть полуденне сонце не пробивалося крізь мереживо цього зеленого листя, воно було надто щільно переплетене, і лишень маленькі мерехтливі плями теплого світла періодично пробивалися згори, укриваючи алею золотими цятками. Тут було дуже тихо, дуже спокійно. На шосе мені в обличчя віяв веселий західний вітер, примушуючи траву на узбіччі танцювати в унісон, але тут його не було. Навіть двигун автомобіля зазвучав по-новому, його гудіння зробилося нижчим, тихішим, ніж раніше. Алея спускалася в долину, і на нас наступали дерева, велетенські буки з гарними гладенькими білими стовбурами, вони простягали міріади своїх гілок одні до одних, а також до інших дерев, назви яких були мені невідомі, вони підступали дедалі ближче, так близько, що я могла торкнутися їх руками. Ми їхали далі, перетнули невеличкий, перекинутий через вузький струмочок місток, але ця алея, яка, по суті, алеєю не була, мов чарівна стрічка, так само звивалася й вигиналася темним і мовчазним гаєм, занурюючись у саме його серце, і все ж нам ще не трапилося жодної галявини, жодного місця, на якому міг би розташуватись будинок.
Її довжина починала мене нервувати; певно, за цим поворотом, думала я, або за тим, що далі; проте, нахиляючись на сидінні вперед, я розчаровувалася: не було ні будинку, ні поля, ні просторого й приємного саду, нічого, окрім тиші та густого гаю. Брама перетворилася на спогад, а шосе зосталося в іншому часі, іншому світі.
Раптом попереду, за темною алеєю, я побачила просвіт і клаптик неба, умить похмурі дерева поріділи, безіменні кущі зникли й з обох боків нас оточили яскраві криваво-червоні стіни, що пнулися високо вгору. Ми опинилися поміж рододендронів.
