Ребекка - Дафна дю Мор'є

Її слова прозвучали луною тих, які я сама казала собі годину тому.

— У тебе немає досвіду, — продовжувала вона, — ти не знайома з цим колом людей. Тобі ледь удавалося зв’язати два слова під час моїх чаювань за грою в бридж. Як ти збираєшся спілкуватись із усіма його друзями? За її життя Мендерлей славився своїми прийомами. Звісно ж, він усе тобі про них розповів, чи не так?

Я завагалася, але, дякувати Богу, вона не замовкала й не чекала від мене відповіді.

— Звісно ж, я бажаю тобі щастя й можу тебе запевнити, що він дуже привабливий чоловік, проте — що ж, мені шкода, але, на мою думку, ти робиш велику помилку, про яку гірко пошкодуєш.

Місіс Ван Гоппер облишила пудреницю й озирнулася на мене через плече. Мабуть, нарешті вона говорила щиро, проте мені такої щирості не хотілося. Я нічого не відповіла. Ймовірно, у мене був понурий вигляд, оскільки вона стенула плечима й підійшла до дзеркала, поправляючи свого схожого на гриб капелюха. Я зраділа, що вона їде, зраділа, що більше ніколи її не побачу. Мені було шкода тих місяців, які я провела поряд із нею, працюючи на неї, отримуючи від неї платню, не відступаючи від неї ні на крок, мов тінь, непримітна й німа. Звісно, в мене не було досвіду, звісно, я була дурна, сором’язлива і юна. Я все це знала. Їй не потрібно було мені цього говорити. Припускаю, вона це зробила умисно, і з якоїсь суто жіночої причини цей шлюб викликав у неї обурення; це був удар по шкалі її цінностей.

Що ж, я на це не зважатиму, я забуду її й ці колючі слова. Коли я пошматувала й спалила ту сторінку, в мені народилася нова впевненість. Минулого не існуватиме для жодного з нас; ми почнемо спочатку, він і я. Минуле розвіялося, мов попіл у кошику для паперів. Я стану місіс де Вінтер. Я житиму в Мендерлеї. Невдовзі вона поїде в торохкітливому спальному вагоні, без мене, а ми з ним разом сидітимемо в готельному ресторані, вечерятимемо за одним столом, плануватимемо майбутнє. Переломна мить перед великою пригодою. Імовірно, щойно вона поїде, він нарешті заговорить до мене, зізнається в коханні, скаже, який він щасливий. Досі на це не було часу, так чи інакше, такі речі казати непросто, вони потребують певного моменту. Я підвела погляд і помітила відображення у дзеркалі. Місіс Ван Гоппер спостерігала за мною, на її устах була поблажлива посмішка. Я подумала, що врешті-решт вона виявить шляхетність, простягне мені руку й побажає щастя, підбадьорить і скаже, що все буде добре. Проте вона лише продовжувала посміхатись, запихаючи під капелюх неслухняне пасмо волосся.

— Ти, звичайно, знаєш, — мовила вона, — навіщо він із тобою одружується, чи не так? Ти ж не тішиш себе думкою, що містер де Вінтер тебе кохає? Насправді той порожній будинок настільки діє йому на нерви, що він ледь не зійшов з глузду. Він зізнався в цьому, доки ти не зайшла. Просто йому більше нестерпно жити там самому…

7

Ми приїхали в Мендерлей на початку травня, прибувши туди, як сказав Максим, із першими ластівками та дзвониками. Це мав бути найкращий час, перед повним літнім розквітом: азалії в долині щедро пахнутимуть, а криваво-червоні рододендрони ряснітимуть цвітом. Пам’ятаю, ми виїхали на автомобілі з Лондона вранці під страшною зливою та прибули в Мендерлей приблизно о п’ятій вечора, якраз устигнувши на чаювання. Я й зараз бачу себе, як зазвичай, невідповідно одягнену, хоча вже й сім тижнів заміжню, в рудувато-коричневій трикотажній сукні, з невеличкою горжеткою з хутра кам’яної куниці довкола шиї і, на довершення, в завеликому на мене безформному макінтоші, що звисав аж до щиколоток. Мабуть, то була данина погоді, до того ж його довжина додавала мені кілька дюймів зросту. В руках я стискала пару рукавичок із крагами та великий шкіряний саквояж.

— Це все лондонський дощ, — сказав Максим, коли ми виїхали, — зачекай, щойно ми дістанемося Мендерлея, для тебе засяє сонце. — І він мав рацію, адже хмари залишили нас в Ексетері, вони відступили, відкривши величне блакитне небо над нашими головами й білу дорогу попереду.

Побачивши сонце, я зраділа, оскільки забобонно вважала дощ лихим знаком і свинцеве лондонське небо відбило в мене бажання розмовляти.

— Тобі вже краще? — поцікавився Максим, і я усміхнулась, беручи його руку, думаючи, яким простим це видається йому — повернутися до себе додому, зайти до зали, взяти листи, подзвонити у дзвіночок, щоб принесли чай, — і мені стало цікаво, чи вгадав він, що я нервувала, і чи його запитання «Тобі вже краще?» означало те, що він мене розумів.

— Не переймайся, ми скоро будемо на місці. Гадаю, тобі кортить випити чаю, — сказав він і відпустив мою руку, бо ми дісталися повороту й змушені були сповільнити рух.

Тоді я зрозуміла, що він хибно потрактував моє мовчання, сприйнявши його за втому, йому й на думку не спадало, що насправді я боялася приїзду в Мендерлей так само, як прагла цього в теорії. Тепер, коли ця мить настала, я хотіла відкласти її на потім. Мені запраглося зупинитися в якомусь придорожньому трактирі й лишитися там, у кафе, біля безликого каміна. Я хотіла бути мандрівницею в дорозі, закоханою нареченою поруч зі своїм чоловіком. А не собою, яка вперше приїздить до Мендерлея, дружиною Максима де Вінтера. Ми проминули кілька дружніх на вигляд селищ, де з вікон хатин віяло добротою. Жінка з дитиною на руках усміхнулася мені з порога, а її чоловік, брязкаючи відром, рушив через дорогу до колодязя.

Я хотіла, щоб ми були одними з них, можливо, їхніми сусідами, і щоб Максим міг вечорами спиратися на браму котеджу, курячи люльку, пишаючись власноруч вирощеною височезною рожею, доки я поратимусь на кришталево чистій кухні, ставлячи на стіл вечерю. На кухонній шафі гучно цокав би будильник, стояли б вишикувані в ряд блискучі тарілки, і після вечері, поклавши ноги на камінну решітку, Максим читав би свою газету, а я діставала б із шухляди величезну купу одягу, який необхідно було підлатати. Звісно, таке життя було б мирним і спокійним, і до того ж простішим, воно не вимагало б дотримання усталених правил.

— Лишилося всього