Ребекка - Дафна дю Мор'є

Він з ентузіазмом озирнувся довкола, задоволений, наче школяр.

— Я завжди вважав, що це найпривабливіша кімната, — мовив Максим. — Усі ці роки її намарно використовували для гостей, але я завжди думав, що з неї можна щось зробити. Вам удалося чудово її облаштувати, місіс Денверз. Я ставлю вам найвищу оцінку.

— Дякую, сер, — з байдужим виразом обличчя відказала вона, а тоді розвернулася й вийшла з кімнати, тихенько причинивши за собою двері.

Максим підійшов до вікна й виглянув надвір.

— Я люблю цей трояндовий сад, — сказав він. — Один з моїх перших спогадів — це те, як я, ледве тримаючись на своїх маленьких ніжках, іду за матір’ю, а вона збирає мертві квітки. У цій кімнаті є щось мирне й радісне, до того ж тут тихо. Перебуваючи тут, навіть не скажеш, що до моря звідси лише п’ять хвилин пішки.

— Так само сказала й місіс Денверз.

Він відійшов від вікна й заходив кімнатою, торкаючись речей, дивлячись на картини, відчиняючи шафи, перебираючи пальцями мій розпакований одяг.

— Як поладнала зі старою Денверз? — зненацька запитав він.

Я відвернулася й знову взялася зачісувати волосся перед дзеркалом.

— Вона здається дещо напруженою, — за мить чи дві відповіла я. — Можливо, вона подумала, що я збираюся втручатися в хазяйнування.

— Не думаю, що вона заперечувала б, — сказав Максим. Я підвела погляд і побачила, що він спостерігає за моїм відображенням у дзеркалі; потому він відвернувся, знову підійшов до вікна й почав тихо, ледь чутно насвистувати, розхитуючись вперед-назад на підборах.

— Ти на неї не зважай, — мовив він. — Вона багато в чому екстраординарна особа, і, ймовірно, з нею нелегко поладнати іншій жінці. Але тобі не варто цим перейматись. Якщо вона справді тобі докучатиме, ми її позбудемось. Утім, розумієш, вона знає свою справу і звільнить тебе від усіх господарських турбот. Мушу сказати, вона дещо грубо ставиться до слуг. Проте до мене задиратися не наважується. Я б уже давно її вигнав, якби тільки спробувала.

— Сподіваюсь, ми знайдемо спільну мову, коли вона познайомиться зі мною краще, — швидко проказала я. — Зрештою, те, що спершу вона на мене дещо зла, цілком природно.

— Зла на тебе? Чому це їй на тебе злитися? Що ти, в біса, маєш на увазі? — перепитав він.

Максим відвернувся від вікна, насупився, його обличчя набуло дивного, напіврозлюченого вигляду. Я не розуміла, чому це його так занепокоїло, — краще б я сказала щось інше.

— Я хочу сказати, що економці набагато простіше піклуватися про господарство неодруженого чоловіка, — пояснила я. — Мені здається, вона звикла до цього і, можливо, боїться, що я буду багато наказувати.

— Наказувати, Господи… — почав він, — якщо ти думаєш… — а тоді замовк, підійшов і поцілував мене в маківку.

— Забудьмо про місіс Денверз, — мовив Максим. — Боюсь, вона не надто мене цікавить. Ходімо, я покажу тобі Мендерлей.

Того вечора я більше не побачила місіс Денверз і ми про неї не говорили. Викинувши її зі своїх думок, я почувалася щасливішою, я вже не відчувала себе зайдою, коли ми блукали кімнатами на першому поверсі, розглядали картини й Максим обіймав мене за плече, я стала почуватися тією, ким прагла стати, тією, ким уявляла себе у мріях, для кого Мендерлей став домом.

Коли я йшла вимощеною камінням залою, мої кроки більше не звучали дурнувато, бо ж підбиті цвяхами черевики Максима створювали набагато більше шуму, а тупіт чотирьох собачих лап здавався мені заспокійливою, приємною музикою.

Це був наш перший вечір, ми щойно приїхали, і розглядання картин забрало деякий час, тож я також зраділа, коли, подивившись на годинник, Максим сказав, що перевдягатися до вечері вже запізно; отже, мені не довелося ніяковіти перед покоївкою Еліс, запитуючи її, що мені одягнути, змушувати її допомагати мені вбратися, а потім спускатися довгими прольотами сходів до зали, мерзнучи, з оголеними плечима, в сукні, подарованій мені місіс Ван Гоппер лише через те, що та не пасувала її доньці. Спершу я боялася церемонної вечері в тій строгій їдальні, а тепер, лише завдяки тому, що ми не перевдягнулися, все було гаразд, досить невимушено, майже так само, як під час наших спільних вечер у ресторанах. Я зручно почувалася у своїй трикотажній сукні, сміялася й розмовляла про те, що ми бачили в Італії та Франції, ми навіть розклали на столі миттєві фотографії, а Фріс і лакей були такими ж безликими, як офіціанти; вони не витріщалися на мене, як це робила місіс Денверз.

Після вечері ми повернулися до бібліотеки, невдовзі там опустили штори, а в камін докинули дров; як на травень, було зимно, тож я була вдячна теплу, що розходилося від охоплених полум’ям полін.

Сидіти отак разом після вечері було для нас чимось новим, адже в Італії ми зазвичай гуляли пішки або їздили на автомобілі, відвідували кафе, перехилялися через перила мостів. Зараз же Максим інстинктивно рушив до крісла, яке стояло ліворуч від каміна, і простягнув руку по газети. Він підклав собі під голову одну з широких подушок і підкурив цигарку. «Такі в нього звички, — подумала я, — так він робить завжди: цьому звичаю вже багато років».

Не дивлячись на мене, Максим узявся читати газету, він був задоволений, почувався зручно, він звик до такого життя, звик бути господарем у своєму домі. І доки я сиділа отак замислившись, підперши рукою підборіддя й пестячи м’які вуха одного зі спанієлів, мені спало на думку, що я була не першою, хто відпочивав у цьому кріслі; хтось тут сидів до мене, і, звісно ж, вона лишила свій слід на подушках і бильці, на якому спочивала її рука. Та інша наливала собі каву з цього ж срібного кавника, підносила до губ чашку, нахилялася до собаки, як і я.

Я несвідомо пересмикнулася, неначе хтось відчинив за моєю спиною двері й впустив до кімнати протяг. Я сиділа в кріслі Ребекки, я спиралася на подушку Ребекки, а собака підійшов до мене й поклав свою голову мені на коліно лише тому, що звик так робити й пам’ятав, як колись вона його тут пригощала цукром.

8

Звісно ж, я ніколи не усвідомлювала, що життя в Мендерлеї виявиться таким упорядкованим і розпланованим. Зараз, оглядаючись назад, я