Ребекка - Дафна дю Мор'є
Я ходитиму до сторожки з кошиком на руці, носитиму хворій старій леді виноград і персики. Вона простягатиме до мене руки: «Нехай вас благословить Бог, мадам, за вашу доброту». І я відказуватиму: «Просто присилайте когось до маєтку по все, що вам потрібно». Місіс де Вінтер. Я стану місіс де Вінтер. Я вже бачила відполірований стіл у вітальні й високі свічки. Максим сидить на чолі столу. Бенкет на двадцять чотири особи. Я з квіткою у волоссі. Всі дивляться на мене, піднімаючи келихи. «Вип’ємо ж за здоров’я нареченої!» А тоді Максим скаже: «Я ще ніколи не бачив тебе такою гарною». Великі прохолодні кімнати, повні квітів. Моя спальня з каміном узимку, хтось стукає у двері. Усміхаючись, заходить жінка; це — сестра Максима. Вона каже: «Це просто неймовірно, ти зробила його таким щасливим; усі такі раді, ти маєш надзвичайний успіх». Місіс де Вінтер. Я стану місіс де Вінтер.
— Решта танжерина кисла, я б її не їв, — мовив він. Я поглянула на нього, не одразу зрозумівши його слова, і лише тоді подивилася на фрукт, що лежав у мене на тарілці. Четвертинка була твердою й блідою. Він мав рацію. Танжерин був дуже кислий. У роті відчувався гострий гіркий присмак, а я лише щойно це помітила.
— Мені повідомити новини місіс Ван Гоппер чи ти зробиш це сама?
Доки він складав серветку й відсував тарілку, я подумала, як йому вдається говорити про це так недбало, неначе це щось геть незначне, невеличка зміна планів. У той час як для мене це видавалося вибухом бомби, яка розірветься на тисячі скалок.
— Ви їй скажіть, — попросила я, — вона дуже розлютиться.
Ми підвелися з-за столу, я буда збуджена, шарілася й тремтіла в передчутті. Мені було цікаво, чи не візьме він мене за руку й не скаже офіціанту: «Маєте нас привітати. Ми з мадемуазель збираємось одружитися». І тоді це почула б решта офіціантів, вони б нам уклонилися, усміхнулися й провели б до фойє, за нами пройшла б хвиля збудження, трепет очікування. Проте він нічого не сказав. Пішов з тераси мовчки, і я рушила услід за ним до ліфта. Ми оминули контору, й ніхто на нас навіть не поглянув. Портьє був зайнятий стосом паперів, він говорив щось через плече своєму підлеглому. Він і не знає, подумалось мені, що я стану місіс де Вінтер. Що я житиму в Мендерлеї. Що Мендерлей належатиме мені. Ми піднялися в ліфті на другий поверх і рушили коридором. Доки ми йшли, він узяв мене за руку й погойдував нею на ходу.
— Тобі не здається, що сорокадворічний чоловік для тебе надто старий?
— О, ні, — швидко і, мабуть, надто рвучко відповіла я. — Я не люблю молодих.
— Ти просто жодного не знала, — мовив він. Ми підійшли до дверей номера. — Думаю, мені краще впоратися з цим самому. Скажи ще — ти ж не заперечуєш, якщо ми одружимося швидко? Тобі ж не потрібне придане й усі ці дурниці, правда? Адже все можна легко владнати протягом кількох днів. Прийдемо в контору, отримаємо дозвіл і тоді вже поїдемо на авто до Венеції чи куди забажаєш.
— Не в церкві? — запитала я. — Не в білому, без свідків, дзвонів і півчих? А як щодо ваших родичів і всіх ваших друзів?
— Ти забула, — сказав він, — що таке весілля в мене вже було.
Ми все ще стояли перед дверима номера, і я помітила, що щоденна газета досі стирчала в поштовій скриньці. Ми були надто зайняті, щоб прочитати її за сніданком.
— Ну що? — перепитав він. — То як?
— Звісно, — відповіла я. — Просто в якусь мить я подумала, що ми одружимося вдома. Звичайно, я не розраховувала на церкву, гостей і таке інше.
І усміхнулася йому. Зробила радісне обличчя.
— Хіба це не було б весело? — сказала я.
Замість відповіді він розвернувся до дверей, відчинив їх, і ми опинилися у невеличкому передпокої.
— Це ти? — гукнула місіс Ван Гоппер із вітальні. — Що ти, в біса, робила? Я телефонувала в контору тричі, і мені сказали, що тебе там не бачили.
Раптом мені закортіло сміятись і плакати водночас, а ще засмоктало під ложечкою. На якусь скажену мить у мене навіть виникло бажання, щоб нічого цього не трапилося, мені захотілося просто, насвистуючи, гуляти десь на самоті.
— Боюсь, це моя провина, — заходячи до вітальні, промовив він, зачинив за собою двері, і я почула її здивований вигук.
Потому я пішла до своєї спальні й усілася біля відчиненого вікна. Я почувалася, немов у передпокої лікаря. Мусила гортати сторінки часопису, розглядати світлини, які не мали для мене жодного значення, і читати статті, з яких нічого не запам’ятаю, доки не прийде жвава й спритна медсестра, з якої вся її людяність давно змита роками роботи із засобами дезінфекції: «Усе гаразд, операція пройшла успішно. Нема чого хвилюватися. Я б на вашому місці пішла додому й поспала».
Стіни номера були товсті, до мене не долинав навіть гул голосів. Я думала про те, що він їй казав, які підбирав слова. Можливо, він говорив: «Розумієте, я закохався в неї, щойно ми познайомилися. Відтоді ми бачилися з нею щодня». І вона відповіла: «Треба ж таке, містере де Вінтер, це найромантичніша історія, яку я чула». Романтична — саме це слово я намагалася пригадати в ліфті. Так, звісно. Романтична. Саме так люди й казатимуть. Усе сталося неочікувано й романтично. Вони раптом вирішили одружитися, ось і все. Справжня пригода. Обійнявши руками коліна, я сиділа на кушетці й усміхнулася сама до себе, думаючи, як же це чудово, якою ж я буду щасливою. Я вийду заміж за коханого чоловіка. Я стану місіс де Вінтер. Я почувалася геть по-дурному через те, що в мене досі смоктало під ложечкою, коли я була такою щасливою. Ну звісно ж, нерви. Оце очікування; немов у передпокої лікаря. Зрештою, було б краще, якби ми зайшли до вітальні, узявшись за руки, сміючись, усміхаючись одне одному, а він би сказав: «Ми збираємося одружитися, ми так сильно одне одного покохали».
Покохали. Він досі не сказав,
