Ребекка - Дафна дю Мор'є

— Не жартуйте про це; так нечесно, — сказала я, — і взагалі, я думаю, мені краще піти розбиратися з тими квитками й сказати вам «до побачення» просто зараз.

— Якщо ти вважаєш, що я належу до тих людей, які полюбляють жартувати за сніданком, ти помиляєшся, — відказав він. — Зрання в мене незмінно поганий настрій. Повторюю, вибір за тобою. Або ти їдеш до Америки з місіс Ван Гоппер, або — зі мною в Мендерлей.

— Тобто вам потрібна секретарка, чи як?

— Ні, дурненька, я пропоную тобі вийти за мене заміж.

Офіціант приніс сніданок, і я сіла, склавши руки на колінах, спостерігаючи за тим, як він ставить на стіл кавник і глечик із молоком.

— Ви не розумієте, — мовила я, коли офіціант пішов, — я не з тих, на кому одружуються.

— Що ти, в біса, таке говориш? — сказав він, поглянувши на мене й відклавши ложечку.

— Я не впевнена, — повільно проказала я. — Я не знаю, як пояснити. Я не належу до вашого кола.

— Що таке це «моє коло»?

— Ну… Мендерлей. Ви ж розумієте, що я маю на увазі.

Він знову взяв ложечку й набрав мармеладу.

— Ти майже така ж невігласка, як і місіс Ван Гоппер, і така ж нерозумна. Та що тобі відомо про Мендерлей? Мені вирішувати, чи є тобі місце в Мендерлеї. Невже ти гадаєш, що це необдумана пропозиція? Думаєш, я її роблю, бо ти розповіла мені, що тобі не хочеться до Нью-Йорка? Думаєш, я пропоную тобі вийти за мене заміж з тієї ж причини, з якої, ти думала, я возив тебе на автомобілі й у перший же день пригостив вечерею, так? Через те, що я такий добрий? Так?

— Так, — відповіла я.

— Колись, — продовжив він, намащуючи товстий шар мармеладу на тост, — ти зрозумієш, що філантропія не належить до моїх сильних сторін. Утім не думаю, що зараз ти взагалі що-небудь розумієш. Ти мені не відповіла. Ти вийдеш за мене заміж?

Гадаю, що навіть у найпалкіші миті я не припускала такої можливості. Одного разу, упродовж кількох миль їдучи з ним у машині мовчки, я придумала собі недолугу історію про те, що він дуже захворів, почав, вочевидь, марити й покликав мене виконувати обов’язки медсестри. У своїй історії я дійшла до того, що змочувала йому скроні одеколоном, а тоді ми дісталися готелю, і на тому все й закінчилося. Іншим разом я уявляла, що живу в сторожці на території Мендерлея, а він час від часу до мене навідується й сідає навпроти вогнища. Ця неочікувана розмова про одруження збила мене з пантелику, гадаю, навіть шокувала. Це було так, наче мені запропонував одружитися сам король. Це звучало неправдоподібно. А він продовжував їсти мармелад, немовби це було найзвичайнісінькою річчю в житті. У книжках чоловіки ставали перед жінками на коліно й усе відбувалося при місячному сяйві. Не під час сніданку, не так.

— Схоже, моя пропозиція тобі не до вподоби, — проказав він. — Перепрошую. Я думав, що ти мене кохаєш. Нічогенький удар по моєму марнославству.

— Я вас кохаю, — відповіла я. — Я вас страшенно кохаю. Через вас я дуже засмутилася й проплакала цілу ніч, бо думала, що більше ніколи вас не побачу.

Коли я це сказала, пам’ятаю, він засміявся й простягнув над столом до мене руку.

— Нехай благословить тебе Бог, — мовив він. — Одного дня, коли тобі виповниться тих поважних тридцять шість років, на які, за твоїми словами, ти так чекаєш, я нагадаю тобі про цей випадок. І ти мені не повіриш. Шкода, що ти виростеш.

Я вже була присоромлена й розлючена його сміхом. Отже, жінки не зізнаються в такому чоловікам. Мені ще багато чого доведеться навчитись.

— Отже, домовились, так? — запитав він, продовжуючи їсти тост із мармеладом. — Замість того, щоб бути компаньйонкою місіс Ван Гоппер, ти станеш моєю, але твої обов’язки лишаться майже незмінними. Я так само люблю нові книжки з бібліотек, квіти у вітальні та безик після вечері. І щоб мені наливали чай. Єдина відмінність полягатиме в тому, що я не користуюсь «Таксолом», — надаю перевагу «Ено», і ще тобі доведеться стежити, щоб у мене не закінчувалась моя улюблена зубна паста.

Я постукала пальцями по столу, не впевнена ні в собі, ні в ньому. Невже він досі з мене сміється, невже все це — жарт? Він поглянув на мене й помітив на моєму обличчі занепокоєння.

— Я досить грубий з тобою, так? Ти не так собі уявляла пропозицію. Все мало б відбуватися в оранжереї, ти — в білій сукні з трояндою в руці, звіддаля долинають звуки скрипки, що виконує вальс. А я мав би палко зізнаватися тобі в коханні під пальмою. Тоді б ти відчувала, що отримала все, на що заслуговуєш. Бідося, який сором! Не переймайся, під час медового місяця я повезу тебе до Венеції й ми триматимемося за руки, пливучи в гондолі. Щоправда, надовго ми там не затримаємось, адже я хочу показати тобі Мендерлей.

Він хотів показати мені Мендерлей… І раптом я зрозуміла, що все це справді станеться; я стану його дружиною, ми гулятимемо разом у саду, ходитимемо тією стежкою в долині до вкритого галькою берега. Я вже бачила, як стоятиму на сходах після сніданку, дивлячись на день надворі, годуючи пташок крихтами хліба, а пізніше, надівши крислатого капелюха, виходитиму в сад із довгими ножицями в руці й зрізатиму квіти, щоб віднести їх додому. Тепер я розуміла, чому в дитинстві придбала ту листівку; то було передчуття, сліпий крок назустріч майбутньому.

Він хотів показати мені Мендерлей… Мій розум збунтувався, переді мною з’являлися постаті, один образ змінювався іншим — а він у цей час їв танжерин, час від часу пригощаючи шматочком мене й спостерігаючи за моєю реакцією. Коли ми опинятимемося серед натовпу людей, він казатиме: «Гадаю, ви не знайомі з моєю дружиною». Місіс де Вінтер. Я стану місіс де Вінтер. Я уявила собі, як моє ім’я й підпис виглядатимуть на чеках від торговців і на листах із запрошенням на вечерю. Я чула, як говоритиму по телефону: «Чому б вам не завітати до