Та сама я - Джоджо Мойєс

Крім того, до нас приходив винороб, чоловік, що розвішував картини, а також жінка, яка пере штори, чоловік, котрий шліфує паркетні підлоги у вітальні штукою, схожою на газонокосарку, та багато інших. Із часом я звикла зустрічати незнайомих мені людей. Я навіть не пригадую, щоб протягом перших двох тижнів у квартирі було менше п’яти людей.

Це тільки називалося сімейним будинком. Мені ж більше здавалося, що це просто робочий простір для мене, Натана, Іларії та нескінченної команди підрядників, співробітників і всіх інших, хто сновигав тут із ранку до пізньої ночі. Іноді, після вечері, колеги містера Ґопніка переходили до його кабінету, а потім, приблизно через годину, роз’їжджалися по домівках, бурмочучи щось про дзвінки до Вашингтона або Токіо. Здавалося, цей чоловік узагалі ніколи не припиняв працювати, за винятком того часу, що він проводив із Натаном. Навіть під час вечері обидва його телефони лежали на столі з червоного дерева і час од часу дзижчали, немов бджоли в пастці.

Іноді я помічаю, як Аґнес посеред дня зачиняється в гардеробній – мабуть, єдиному місці, де можна сховатися, – і тоді думаю: чи буває цій жінці тут затишно хоч колись?

Мабуть, це і є причиною того, чому вони зникають на вихідні. Звісно, якщо в їхній заміській резиденції немає такої кількості персоналу.

– Ні. Це єдине місце, яке їй вдалося відвоювати, – відповів Натан, коли я про це запитала. – Вона сказала йому віддати колишній жінці заміський будинок. А натомість отримала скромне місце біля моря. Три ліжка. Одна ванна кімната. Ніякого персоналу. – Він похитав головою. – Це означає, що й Таб не поїде з ними. А вона не дурна.

– Гей, ти.

Сем був у своїй формі. За моїми розрахунками, він тільки-но завершив зміну. Він провів рукою по волоссю й нахилився вперед, щоб роздивитися мене краще на піксельному екрані. Відтоді як я поїхала, мене вперто переслідувала одна думка:

«Як ти могла поїхати від цього чоловіка на інший континент?»

– Ти вийшов на роботу?

– Так… – Він зітхнув. – Не найкращий день.

– Чому?

– Донна звільнилася.

Я не могла приховати свій шок. Донна – прямолінійна, смішна, врівноважена – інь, коли він – янь, його голос розсудливості. Їх неможливо уявити одне без одного. – Що? Чому?

– У її батька рак. Агресивний. Невиліковний. Вона хоче побути з ним.

– Ой, Боже. Бідолашна Донна. Бідолашний її батько.

– Так. Це жахливо. До того ж тепер мені доведеться працювати з кимось іншим. Не думаю, що мене поставлять із новачком. Тож я припускаю, що це буде хтось з іншого відділення.

Відтоді, як ми почали зустрічатися, Семові вже двічі призначали зустріч із дисциплінарним комітетом. Я мала певний стосунок до однієї з них, а тому й досі відчувала свою провину.

– Ти сумуватимеш за нею.

– Так.

Він виглядав трохи втомленим. Мені хотілося обійняти його крізь монітор.

– Вона врятувала мене, – мовив він.

Він геть не схильний до різких заяв, але ці три слова прозвучали дуже гостро. Я й досі з жахливою ясністю пам’ятаю ту ніч: рана Сема кровоточить просто на підлогу карети швидкої, а Донна – втілення спокою – лише дає мені чіткі інструкції та робить усе можливе до приїзду інших колег-медиків. Я все ще відчуваю той смак страху, тваринний і металевий, усе ще відчуваю тепло крові Сема на своїх руках. Я здригнулася, намагаючись відігнати від себе страшні спогади. Мені не хотілося, щоб Сема захищав хтось інший. Вони з Донною були справжньою командою. Двоє людей, котрі ніколи одне одного не підведуть і водночас не можуть без нещадних кпин одне з одного.

– Коли вона йде?

– Наступного тижня. Вона отримала особливий дозвіл, враховуючи її сімейні обставини. – Він зітхнув. – Ось так. Гарні новини – твоя мама запросила мене на обід у неділю. Здається, ми їстимемо ростбіф. Ой, а ще твоя сестра попросила мене навідатися до них у квартиру. Не дивися так на мене – вона запитала, чи не можу я відремонтувати радіатори.

– Ну, от і все. Ти в пастці. Моя сім’я схопила тебе, немов венерина мухоловка.

– Без тебе усе це буде дивно.

– Може, мені варто просто повернутися додому.

Він спробував усміхнутися, та в нього не вийшло.

– Що?

– Нічого.

– Продовжуй.

– Я не знаю… Таке відчуття, немов я втратив двох улюблених жінок.

До мого горла підступив клубок. Між нами висів привид третьої жінки – його сестри, яка померла від раку два роки тому.

– Семе, ти не втр…

– Не звертай уваги. Я кажу нісенітницю.

– Я й досі твоя. Просто невеличка розлука, але це ж ненадовго.

Він надув щоки.

– Я не очікував, що мені буде так погано. Я навіть не знаю, радіти мені чи сумувати.

– Усе буде добре. Просто один із тих днів.

Я мовчки дивилася на нього.

– Гаразд. Ось наш план. Спочатку піди нагодуй курей. Бо вони тебе заспокоюють. До того ж природа – це завжди корисно.

Він трохи випростався.

– Що після цього?

– Приготуєш собі соус болоньєзе. Той, приготування якого займає цілу вічність, із вином, беконом та всім іншим. Тому що неможливо почуватися погано після чудових спагеті.

– Кури. Соус. Гаразд.

– А потім ти увімкнеш телевізор і знайдеш справді хороший фільм. Щось, на що можна відволіктися. І ніяких реаліті-шоу. Ніяких реклам.

– Вечірня терапія з Луїзою Кларк. Мені це подобається.

– А потім, – я замислилася на секунду, – подумаєш про те, що до нашої зустрічі залишилося трохи більше трьох тижнів. А це означає ось що! Та-даа! – Я підняла майку до самої шиї.

Кумедно, що Іларія вирішила зайти до моєї кімнати з чистою білизною саме в цей момент. Вона завмерла як укопана з рушниками у руці й витріщилася на мої голі груди та чоловіче обличчя на екрані. Тоді швидко зачинила двері, бурмочучи щось собі під носа. Я спробувала прикритися.

– Що? – Сем усміхався, намагаючись зазирнути за межі екрана. – Що відбувається?

– Економка, – мовила я, поправляючи свій топ. – О Боже. Сем відкинувся в своєму кріслі. Він щосили реготав, тримаючись рукою за живіт, немов захищаючи свій шрам.

– Ти не розумієш. Вона ненавидить мене.

– А тепер ти ще й Мадам Вебкам. – Він ледь не хрюкав від сміху. – Тепер моє ім’я буде заборонене в спільноті домогосподарок від Нью-Йорка до самого Палм-Спрінгса.

Я трохи почекала, а потім і сама