Та сама я - Джоджо Мойєс

Здавалося, Аґнес плакала.

– Вона може сісти поряд зі мною?

– Я усе влаштую.

Вона, тремтячи усім тілом, зробила глибокий вдих.

– Тоді гаразд. Мабуть.

– Сісти поряд…

– Добре. Добре!

Містер Ґопнік перевірив свій телефон.

– Гаразд. Мені вже час іти. Побачимося в головній танцзалі. О сьомій тридцять. Якщо я розберуся з цією конференцією раніше, то дам тобі знати. Він підійшов до жінки та, взявши її обличчя обома руками, поцілував її.

– Усе добре?

– Усе добре.

– Я люблю тебе. Дуже сильно.

Поцілувавши її ще раз, він пішов.

Аґнес знову зітхнула. Вона поклала руки на коліна, а потім подивилася на мене.

– У тебе є жовта бальна сукня?

Я витріщилася на жінку.

– Гм. Ні. Саме такої й нема.

Вона окинула мене оком, наче намагаючись прикинути, чи влізу я в щось із її речей. Здається, ми обидві знали відповідь. Тоді вона рішуче випросталася.

– Зателефонуй Ґеррі. Нехай відвезе нас до «Саксу».

За півгодини я вже стояла в роздягальні, поки двоє продавчинь намагалися заштовхнути мої груди до сукні без бретель кольору вершкового масла… Мені аж довелося пожартувати, що після цього їм доведеться зі мною одружитися. Ніхто не сміявся.

Аґнес насупилася.

– Надто весільна. Ще й робить її талію товстою.

– Це тому, що в мене товста талія.

– У нас є чудова коригувальна білизна, місіс Ґопнік.

– Ой, я не знаю, чи…

– У вас є щось у стилі п’ятдесятих? – запитала Аґнес, не відриваючи очей від телефона. – Це вирішить проблему з талією, а разом із тим обійде питання зросту. У нас немає часу на пошиття нової сукні.

– О котрій годині ваш захід, мадам?

– Ми маємо бути там уже о пів на восьму.

– Ми встигнемо перешити сукню для вас, місіс Ґопнік. Террі доставить її вам о шостій.

– Тоді давайте приміримо он ту сукню, кольору соняшника… і ось цю, із блискітками.

Якби я знала, що того дня мірятиму сукні за тридцять тисяч доларів, то не стала б вдягати смішні трусики з таксою та бюстгальтер, що тримається на самій лише шпильці. Цікаво, скільки ще разів мені доведеться показувати свої груди незнайомцям цього тижня. Я задумалася, чи доводилося їм коли-небудь бачити таких пампушок, як я. Продавчині були надто ввічливі, аби вказати на цей мій недолік, проте не припиняли наполегливо рекомендувати «коригувальну» білизну. Дівчата просто несли сукню за сукнею, борючись із вигинами мого тіла, немов із дикою твариною, доти, доки Аґнес, що весь цей час сиділа на м’якому кріслі, не вигукнула:

– Так! Це воно. Як тобі, Луїзо? І довжина просто ідеальна, і ця прозора підкладка.

Я подивилася на своє відображення у дзеркалі. Я не впізнала людину навпроти. Мою талію стягував тугий корсет, а груди випиналися в ідеальному декольте. Завдяки жовтому кольору моя шкіра просто сяяла, а довга спідниця робила мене вищою і геть не схожою на себе. Те, що я не могла дихати, не мало жодного значення.

– Зробимо тобі високу зачіску та підберемо сережки. Ідеально.

– Ми дамо вам знижку в розмірі двадцяти відсотків на цю сукню, – мовила одна з продавчинь. – Після тогорічного заходу в Стрейджерів ми більш не продаємо багато жовтих суконь… – Я зітхнула з полегшенням. Але тоді поглянула на етикетку. Усього лише $ 2,575. Моя місячна зарплатня. Помітивши, як я зблідла, Аґнес махнула рукою одній із жінок. – Луїзо, перевдягайся. У тебе є які-небудь туфлі? Можемо збігати до взуттєвого магазину.

– У мене є туфлі. Багато.

У мене були золоті атласні човники, котрі нібито пасували б до сукні. Мені не хотілося, щоб рахунок за моє вбрання виріс іще більше. Я повернулася до кабінки та обережно вилізла з сукні, фізично відчуваючи її ціну, а коли вдягнулася, почула розмову Аґнес і продавчинь. Жінка підібрала сумку та якісь сережки, швидко окинула їх оком та, здавалося, нарешті заспокоїлася.

– Запишіть на мій рахунок.

– Звісно, місіс Ґопнік.

Я підійшла до каси. Коли ми виходили з магазину, я, тримаючи пакети у руках, тихо запитала:

– Тож ви хочете, щоб я була дуже обережна?

Жінка здивовано поглянула на мене.

– Із сукнею.

Погляд Аґнес і досі здавався порожнім.

Я перейшла на шепіт.

– Можна зберегти етикетку, щоб повернути її наступного дня. Знаєте, якщо на неї ніхто не проллє вино, а також якщо вона не смердітиме цигарками. Може, треба побризкати її освіжувачем.

– Повернути?

– У магазин.

– Навіщо її повертати? – запитала вона, сідаючи до машини, поки Ґеррі складав пакети до багажника. – Не дивися так на мене, Луїзо. Ти думаєш, я сама не знаю, як ти хвилюєшся? У мене нічого не було, коли я сюди приїхала. Ми навіть мінялися одягом із подругами. Але цього вечора ти вдягнеш гарну сукню і сидітимеш поряд зі мною. Тобі не можна бути в уніформі. Сьогодні ти ніякий не персонал. І я з задоволенням за це заплачу.

– Гаразд.

– Ти зрозуміла. Так? Сьогодні тобі не можна бути персоналом. Це дуже важливо.

Я, трохи ошелешена неочікуваним поворотом подій, думала про величезну сумку в багажнику, поки машина пробивалася крізь мангеттенський рух.

– Леонард сказав, що ти доглядала чоловіка, котрий помер.

– Доглядала. Його звали Вілл.

– Він сказав, ти вирішила почати нове життя.

– Я намагаюся.

– А також те, що ти тут нікого не знаєш.

– Лише Натана.

Жінка задумалася.

– Натан. Я думаю, він хороша людина.

– Дійсно хороша.

Вона подивилася на свої нігті.

– Ти говориш польською?

– Ні, – мовила я і одразу ж додала: – Але я можу вивчати, якщо вам…

– Ти знаєш, що для мене складно, Луїзо?

Я похитала головою.

– Я не знаю, хто… – Аґнес завагалася та, мабуть, передумала говорити те, що збиралася. – Я хочу, щоб ти стала мені подругою сьогодні. Гаразд? Леонард… він буде зайнятий роботою. Буде багато спілкуватися, спілкуватися з чоловіками. Але ти будь зі мною, гаразд? Поруч.

– Як скажете.

– І якщо хтось запитає, то ти – моя давня подруга. Ми познайомилися, коли я жила в Англії. У школі. І ніяка не асистентка, гаразд?

– Зрозуміло. Познайомилися у школі.

Здавалося, її задовольнила моя відповідь. Вона кивнула й відкинулася на спинку сидіння.

Решту дороги жінка мовчала.

Готель «Нью-Йорк Палац», у якому проводився захід Фонду Стрейджерів, був настільки великим, що це виглядало майже комічно: казкова фортеця з двориком та арочними вікнами, усіяна ліврейними лакеями у блідо-жовтих бриджах. Здавалося, що архітектори цієї будівлі надихнулися яким-небудь великим старим європейським готелем, скопіювали вишукані карнизи, мармурові вестибюлі та дрібнички з позолотою і вирішили додати усього і якомога