Та сама я - Джоджо Мойєс

Майкл перейшов на шепіт.

– Колишня місіс Ґопнік. Якщо бачиш фіолетову клітинку поряд із заходом, то це означає, що вона також буде присутня. – Здавалося, він збирався щось додати, але раптово задзвонив телефон.

– Так, містере Ґопнік… Так. Звісно. Так, буде зроблено. Зараз підійду.

Чоловік поклав телефон до сумки.

– Гаразд. Мені час іти. Ласкаво просимо в команду!

– Скільки нас тут? – запитала я, але він уже вибігав із приміщення, прихопивши з собою пальто.

– Через два тижні на тебе чекає фіолетова клітинка. Гаразд? Я тобі напишу. І вдягай звичайний одяг, коли виходиш на вулицю! Бо виглядаєш так, немов працюєш у «Гоул Фудз».

День минув як у тумані. Через двадцять хвилин ми вийшли з дому й сіли в машину, що відвезла нас до розкішного салону за декілька кварталів. Я відчайдушно намагалася виглядати немов людина, що все своє життя провела у величезному чорному автомобілеві з кремовим шкіряним салоном. Я сиділа у куточку, поки жінка з дивною зачіскою «під лінійку» мила та вкладала волосся Аґнес. А через годину машина відвезла нас до стоматологічної клініки, де я знов сиділа в залі очікування. Місця, котрі мені довелося відвідати, були однаково тихими та вишуканими, а також неймовірно далекими від божевілля на вулицях шаленого міста. Я вдягла одне з моїх найбільш адекватних убрань – синю блузу з якорями, а також смугасту спідницю-олівець, та щодо цього хвилюватися не довелося: все одно я була невидимкою. Немов у мене на лобі було написано: «ПРИСЛУГА». Я почала помічати й інших асистентів, що блукали довкола, дивлячись у телефони, сновигали із чистою білизною з хімчистки або ж із кавою у картонних підставках. Я задумалася, чи не маю я запропонувати каву Аґнес, або ж можна просто викреслювати пункти зі списку. Більшу частину часу я не зовсім розуміла, навіщо я там потрібна. Усе й без мене працювало, як годинник. Здавалося, я була просто людиною-бронежилетом, що захищає Аґнес від навколишнього світу.

Тим часом жінка відволіклася від телефонної розмови польською для того, щоб попрохати мене зробити замітку на планшеті:

– Треба запитати в Майкла, чи сірий костюм Леонарда випраний. І, можливо, зателефонувати місіс Левицькі щодо моєї сукні від «Жіванші» – здається, я трохи схудла з тих пір, як востаннє її вдягала. Може, її вдасться вшити.

Вона пірнула до своєї величезної сумки від «Прада», дістала пластикову смужку таблеток і кинула дві до рота.

– Води!

Я огледілася і знайшла пляшку в кишені в оббивці дверей. Відкрутивши кришку, я дала воду жінці. Машина зупинилася.

– Дякую.

Водій – чоловік середніх років із густим темним волоссям і щоками, що підскакували при ходьбі, – вийшов, щоб відчинити перед нею двері. Коли вона зникла у ресторані, привітавши швейцара, немов старого друга, я хотіла вийти за нею, але водій захряснув двері. Я залишилася на задньому сидінні.

Я просто сиділа, гадаючи, що ж мені робити тепер.

Перевірила телефон. Визирнула у вікно, мріючи про яку-небудь сендвічну. Постукала ногою. Нарешті я пірнула уперед, до передніх сидінь.

– Мій тато залишав нас із сестрою в машині, коли сам ішов до пабу. Він приносив нам кока-колу, а також пачку маринованої цибулі «Монстер Манч», і це заспокоювало нас на цілих три години. – Я пальцями постукала по коліну. – У наш час за це можна потрапити до в’язниці за жорстоке поводження з дітьми. Але зауважте, що «Монстер Манч» була нашим абсолютним фаворитом. Ми увесь тиждень чекали на цей день.

Водій промовчав.

Я нахилилася трохи далі, щоб моє обличчя було лише у дюймі від нього.

– Отже. Як довго це може тривати?

– Скільки триватиме, стільки й триватиме. – Він зиркнув на мене у дзеркалі, але миттєво відвів погляд.

– І ви завжди просто чекаєте тут?

– Це моя робота.

Я посиділа з хвильку, а потім поклала руку на переднє сидіння.

– Я Луїза. Нова асистентка місіс Ґопнік.

– Приємно познайомитися.

Він навіть не обернувся. Це були останні слова, що я почула від нього. Він устромив диск до стереосистеми.

– Estoy perdido6, – мовила жінка іспанською. – Dо`nde estа` el ban~o?7

– Ес-ТОЙ- пер-ДІ-до. ДОН-де ес-ТА ель БА-ньо, – повторив водій.

– ¿Cuа`nto cuesta?8

– КуАН-то КУЕС-та, – пролунала його відповідь.

Наступну годину я провела, сидячи у машині та витріщаючись у айпед. Хоч я й намагалася не слухати лінгвістичні вправи водія, мені все одно здавалося, що я маю займатися чимсь більш корисним. Я написала Майклові на електронну пошту, але він просто відповів:

«Це твоя обідня перерва, люба. Смачного! Цьомаю!»

Я не стала казати йому, що в мене немає з собою їжі. У розігрітому автомобілі мене поступово почала накривати хвиля втоми та знесилення. Я cперлася головою на вікно, подумки переконуючи себе в тому, що це нормально – почуватися ніяково у новому середовищі. До всього доводиться звикати. Особливо коли тебе силою вибивають із твоєї зони комфорту. Ніби здалеку долинув до мене останній лист Вілла. А потім нічого.

Я здригнулася і прокинулася, коли двері відчинилися. До машини залізла Аґнес, її обличчя було білим, а щелепи міцно стиснуті.

– Усе гаразд? – запитала я, випроставшись у кріслі.

Ми рушили мовчки, повітря раптом стало густим та важким від напруження.

Вона обернулася до мене. Я схопила пляшку води й простягла її жінці.

– У тебе є цигарки?

– Гм… Ні.

– Ґеррі, в тебе є цигарки?

– Ні, мадам. Але можна купити.

Я помітила, як у неї тремтить рука. Вона полізла в сумку, дістала невеличку пляшечку з пігулками, і я передала їй воду. Жінка зробила декілька ковтків, і я помітила сльози на її очах. Ми зупинилися біля аптеки, і я усвідомила, що повинна вийти з автомобіля.

– Які? Я маю на увазі, якої марки?

– «Мальборо лайтс», – відповіла жінка й потерла очі.

Я вискочила – ну, скоріш вилізла, бо мої ноги й досі здригалися в судомах після ранкової пробіжки, – й купила пачку, думаючи про те, як усе-таки дивно купувати цигарки в аптеці. Повернувшись до машини, я почула, як вона волає на когось польською по телефону. Вона завершила дзвінок, відчинила вікно та запалила цигарку, глибоко затягнувшись. Аґнес запропонувала й мені. Я похитала головою.

– Не кажи Леонарду, – мовила вона, і її обличчя пом’якшилося. – Він ненавидить цигарки.

Ми просто сиділи мовчки, поки жінка палила цигарку короткими гнівними вдихами й видихами – мені аж стало боязко за її легені. Тоді вона загасила недопалок, стиснувши губи у внутрішній люті, й махнула рукою у бік