Та сама я - Джоджо Мойєс
Ґеррі висадив нас біля головного входу, а сам припаркував машину біля ряду здоровезних чорних лімузинів. Ми пройшли повз натовп роззяв на тротуарі. Чоловік взяв у нас пальто, і я вперше побачила сукню Аґнес.
Вона виглядала дивовижно. Її бальна сукня відрізнялася від моєї або ж від суконь більшості жінок – це була неоново-жовта конструкція з височезними геометричними фігурами на плечах. Її волосся було невблаганно гладко зачесане назад, а у вухах висіли дві величезні золоті сережки з діамантами. Це мало виглядати екстраординарно. Але ось, із відчуттям слабкого падіння в животі я усвідомила, що деякою мірою це занадто – геть недоречно у цій старомодній величі готелю.
Вона просто стояла, поки звідусюди поверталися здивовані голови літніх жіночок у жовтих шовкових обгортках, тугих корсетах – усіх їх поєднували широко розплющені очі та підведені брови.
Аґнес здавалася розгубленою. Вона озиралася навсібіч, мабуть, намагаючись відшукати свого чоловіка. Навряд чи вона заспокоїться, поки він не візьме її за руку. Іноді, дивлячись на них, я помічала, як жінка видихає з полегшенням, коли підтримка в його особі поряд.
– Ваша сукня просто дивовижна, – зауважила я.
Вона поглянула на мене зверху вниз, немов пригадавши, що я також тут.
Раптом я почула клацання фотоапаратів – разом із тим мене осліпили яскраві спалахи світла. Я відійшла вбік, щоб не зіпсувати кадр Аґнес, та чоловік махнув мені рукою.
– Ви також, мадам. Ось так. І усміхніться.
Жінка усміхнулася, зиркнувши на мене, немов переконуючись, що я й досі не втекла.
І тоді з’явився містер Ґопнік. Його хода здалася мені трохи напруженою – Натан казав, що в нього видався важкий тиждень. Чоловік поцілував дружину у щоку. Він пробурмотів щось їй у вухо, і жінка всміхнулася, щиро та наївно. Вони міцно трималися за руки, і саме в той момент я подумки зауважила, що, хоч ці двоє підтверджують будь-які стереотипи, було в них щось абсолютно непідробне та справжнє. Це спонукало мене задуматися про Сема. Я не змогла уявити цього чоловіка в смокінгу і з метеликом. Йому б тут точно не сподобалося.
– Ім’я, будь ласка? – Біля мого плеча з’явився фотограф.
Мабуть, думки про Сема примусили мене це зробити.
– Гм. Луїза Кларк-Філдінг, – вимовила я, навмисне підкреслюючи свій британський акцент. – З Англії.
– Містере Ґопнік! Подивіться сюди, містере Ґопнік!
Я позадкувала у натовп, поки фотографи знімали подружню пару. Його рука лежала на спині дружини, її плечі були розпрямлені, а підборіддя – гордовито підняте догори, немов цей вечір належить їй. Чоловік, просканувавши поглядом усю залу, зупинив очі на мені.
Він підвів Аґнес.
– Люба, я маю поспілкуватися з людьми. Ви впораєтеся, якщо я вас залишу?
– Звісно, містере Ґопнік, – відповіла я, немов відвідую подібні заходи кожного дня.
– Ти скоро повернешся? – Аґнес уперто не відпускала його руку.
– Я маю поговорити з Вейнрайтом та Міллером. Я пообіцяв їм, що приділю десять хвилин розгляду цієї угоди.
Агнес кивнула, але вираз її обличчя видавав небажання відпускати його. Коли жінка рушила до вестибюля, містер Ґопнік нахилився до мене.
– Не дозволяй їй багато пити. Вона нервується.
– Так, містере Ґопнік.
Він кивнув та демонстративно озирнувся довкола. А тоді лукаво підморгнув мені.
– Чудово виглядаєш, – мовив чоловік і одразу ж зник у натовпі.
Зала була переповнена людьми в жовтому і чорному. На мені був браслет із чорного та жовтого намиста, котрий мені подарувала Лілі, дочка Вілла, перш ніж я покину Англію; і як же сильно мені захотілося вдягти свої смугасті панчохи! Усі ці жінки виглядали так, немов усе своє життя носили лишень нудні вбрання.
Крім того, мене вразило те, якими худими більшість із них були – вдягли свої крихітні плаття, обороняючись гострими ключицями. Жінки певного віку в Стортфолді зазвичай плавно розходилися вшир, ховаючи зайві сантиметри в кардиганах чи довгих джемперах («Ця кофтинка прикриває мої стегна?»), та безуспішно втішали себе, купуючи нову туш для вій чи роблячи нову стрижку. У моєму рідному місті, якщо приділятимеш забагато уваги собі, люди подумають, що в тебе якийсь нездоровий рівень егоїзму.
Але жінки в цій залі виглядали так, немов догляд за собою і є їхньою роботою. У моєму полі зору не було жодної зачіски, котру не можна було б назвати бездоганною, і жодної жінки, не схожої на модель. Навіть леді невизначеного віку (було важко сказати, враховуючи кількість ботоксу та філерів) мали такий вигляд, неначе вони ніколи не чули про целюліт. Я подумала про Аґнес, її персонального тренера, дерматолога, перукаря та майстера манікюру – тепер це й її робота. Вона має робити все це лише заради того, щоб не осоромитися на заходах на кшталт цього.
Аґнес повільно просувалася крізь натовп та, гордовито тримаючи голову, усміхалася друзям свого чоловіка, котрі підходили, щоб привітатися, поки я ніяково топталася позаду. Неможливо було не помітити, що цими друзями були самі лише чоловіки. Лише вони усміхалися їй. Жінки ж, ті, котрим не ставало грубості просто розвернутися й піти, удавали, немов їх щось раптом відволікло, і відверталися, щоб не взаємодіяти з Аґнес. Декілька разів я помічала, як мінявся вираз облич цих жінок, немов присутність Аґнес – це якийсь проступок чи навіть ганьба.
– Добрий вечір, – промовив голос просто біля мого вуха.
Я підвела погляд і відсахнулася. Переді мною стояв Вілл Трейнор.
Урешті-решт, я навіть рада, що кімната була переповнена людьми, бо коли я позадкувала, побачивши примару, то не впала – мене піймали одразу декілька чоловіків у костюмах. Вибачившись та подякувавши їм, я усвідомила свою помилку. Це був не Вілл – у нього була така сама зачіска і колір волосся, такий самий карамельний відтінок шкіри, та все ж не він. Мабуть, я надто голосно охнула, бо чоловік сказав:
– Пробачте, я вас налякав?
– Я… ні. Ні. – Я поклала руку собі на щоку, не відриваючи від нього погляду. – Ви… ви просто дуже схожі на одного мого
