Та сама я - Джоджо Мойєс

Поки Аґнес училася музикувати, я ненадовго залишилася наодинці зі своїми девайсами. Повернувшись до своєї кімнати, я поборола в собі бажання впасти на ліжко, бо тоді я більше не піднялася б. Натомість я сіла за маленький письмовий стіл, написала Семові листа та зазирнула до календаря, переглянувши плани на наступні декілька днів.

Раптом я почула музику, що відлунням грала у квартирі, – щось мелодійне та прекрасне. Я завмерла, щоб послухати цей чарівний звук; і як людський розум може створити щось настільки геніальне? Я заплющила очі, дозволивши звуку протікати крізь мене. Я пригадала той вечір із Віллом, коли він зводив мене на мій перший концерт, коли він примусив мене розкрити очі та вперше побачити світ. Наскільки ж усе-таки жива музика більш об’ємна за музику в записі – вона приховує в собі щось глибоке й незбагненне! Гра Аґнес на фортепіано виходила з якоїсь далекої частини її свідомості, котра не мала жодного стосунку до зовнішнього світу; це було щось уразливе й ніжне. Я мимоволі відзначила, що йому б також сподобалося. Дуже сподобалося б. Саме в той момент, коли мелодія перетворилася на дещо справді магічне, Іларія увімкнула пилосос, заглушивши звук невблаганним машинним ревом та гуркотом. Гра припинилася.

У мене загудів телефон.

«Прошу, скажи їй вимкнути пилосос!»

Я піднялася з ліжка й пішла на пошуки Іларії, котра, схилившись над машиною, завзято пилососила підлогу просто біля студії Аґнес. Я проковтнула слину. В Іларії було дещо таке, що відштовхувало, примушувало вагатися, перш ніж звернутися до жінки, незважаючи навіть на те, що вона була єдиною людиною, нижчою за мене в радіусі декількох кілометрів.

– Іларіє, – почала я. Вона не зупинялася. – Іларіє! – Я стояла перед нею доти, доки їй не набридло мене ігнорувати. Вона вдарила ногою по кнопці й сердито зиркнула на мене. – Місіс Ґопнік запитала, чи не могли б ви пропилососити як-небудь іншого разу. Вона не чує музику.

– І коли, на її думку, я повинна прибирати цю квартиру?

Іларія плюнула, досить голосно, щоб це було чутно по той бік дверей.

– Гм… можливо, у будь-який інший момент протягом дня, окрім цих сорока хвилин?

Вона висмикнула вилку з розетки та з торохтінням потягла за собою пилосос. Жінка подивилася на мене з такою люттю, що я ледь не відсахнулася. Настала коротка тиша, і врешті-решт знов заграла музика.

Коли за двадцять хвилин після того з кімнати вийшла Аґнес, вона скоса зиркнула на мене й усміхнулася.

Перший тиждень роботи просувався ривками, як і перший день. Я просто чекала на сигнали від Аґнес, так само, як колись мама придивлялася за нашим старим собакою, коли бідолашний страждав на нетримання сечі. Може, її треба вивести на прогулянку? Що вона хоче? Де мені на неї чекати? Я щоранку бігала з Аґнес та Джорджем, відстаючи на півтора кілометра, махаючи їм здалека та киваючи на своє стегно. Скільки ж часу я змарнувала, сидячи у вестибюлі та пильно дивлячись у свій айпед кожного разу, коли хтось проходив повз мене, аби тільки створити оману бурхливої діяльності.

Кожного дня до мене підходив Майкл і пошепки інструктував з того чи іншого питання. Здавалося, усе його життя проходило в бігах між квартирою, офісом містера Ґопніка на Воллстрит, із двома телефонами в одній руці, речами з хімчистки на плечі та кавою в другій руці. Хоча чоловік завжди чарівно усміхався, я й гадки не мала, чи взагалі подобаюся йому.

Із Натаном я зустрічалася геть рідко. Здавалося, він не тільки працював, а й жив за графіком містера Ґопніка. Іноді він працював і о п’ятій ранку, і о сьомій вечора – цілодобово, коли це знадобиться.

– Я тут працюю не просто так, – пояснював Натан. – Я працюю тут, бо здатен на те, на що не здатні інші.

Іноді він зникав надовго, а потім я дізнавалася, що вони з містером Ґопніком за ніч злітали кудись до Сан-Франциско або ж Чикаго. Містер Ґопнік страждав на таку форму артриту, котра потребувала постійного нагляду, тому вони з Натаном займалися плаванням та спортом по декілька разів на день, щоб дотримуватися правильного режиму дня.

Окрім Натана та Джорджа, тренера, котрий приходив кожного ранку, іншими постійними відвідувачами апартаментів були:

Прибиральники. Як з’ясувалося, існувала певна різниця між Іларією (домогосподаркою) та іншими прибиральниками. Двічі на тиждень до квартири навідувалася команда з трьох жінок і одного чоловіка, що начищали до блиску кожен куточок. Вони ніколи не розмовляли, тільки тихенько радилися одне з одним стосовно робочих питань. У кожного з них було по величезному ящику екологічно чистих засобів для прибирання, а через три години усі вони йшли геть, поки Іларія кривила ніс, нюхаючи повітря, та несхвально перепротирала плінтуси.

Флорист, котрого привозив фургон щопонеділка, розставляв по всій квартирі гігантські вази з ідеальними букетами. Декілька ваз були настільки великими, що їх довелося нести аж двом чоловікам. Вони обов’язково знімали взуття на вході.

Садівник. Так, дійсно. Коли я вперше почула це, у мене ледь не сталась істерика («Ви взагалі усвідомлюєте, що ми на другому поверсі?»), але потім я зрозуміла, що довгі балкони в задній частині будівлі заставлені горщиками з маленькими деревцями та квітами, котрі також треба поливати й доглядати. Балкон і справді виглядав просто чудово, але, окрім мене, туди геть ніхто не виходив.

Фахівець із поведінки домашніх тварин. Крихітна, схожа на пташку, японка з’являлася о десятій ранку кожної п’ятниці, майже годину спостерігала за Феліксом здалека, потім оглядала його їжу, його туалетний лоток, місця, де він спав, опитувала Іларію на предмет його поведінки, а потім давала поради щодо іграшок та кігтеточки для нього. Фелікс не звертав на неї жодної уваги, кіт лише спав та вилизувався – максимум, на який він здатен.

Команда постачальників їжі приїжджала двічі на тиждень: під наглядом Іларії вони розвантажували величезні зелені скрині з продуктами. Одного дня мені на очі потрапив чек: за ці гроші можна було б годувати усю мою родину – а може ще й сусідів – протягом декількох місяців.

І це ще без урахування майстра з манікюру, дерматолога, викладача з фортепіано, людини, що обслуговує та миє автомобілі, майстра, котрий ремонтує несправності в будинку, замінює лампочки та налаштовує кондиціонер. Також до квартири час од часу навідувалася худорлява жінка з яскраво-рудим волоссям та, принісши з собою величезні пакети з одягом, дивилася, як Аґнес усе це приміряє.

«Ні. Ні. Ні. Ой, просто ідеально, люба. Дуже мило. А це