Та сама я - Джоджо Мойєс

– З вами все гаразд?

– Ой, матінко. Так, усе добре. Я в порядку. – Я почувалася неймовірно безглуздо. Здавалося, моє обличчя це видавало.

– Ви з Англії.

– А ви – ні.

– Я навіть не з Нью-Йорка. Я бостонець. Джошуа Вільям Райан Третій. – Чоловік простягнув мені руку.

– Вас навіть звати однаково.

– Перепрошую?

Я потиснула руку. Зблизька він відрізнявся від Вілла. У нього були темно-коричневі очі та низький лоб. Але спільних рис було значно більше, і це геть вибивало мене з колії. Я насилу відвела від нього погляд, усвідомивши, що й досі не відпустила руку незнайомця.

– Перепрошую. Я трохи…

– Дозвольте мені запропонувати вам напій.

– Я не можу. Я маю бути зі своєю… своєю подругою, он там. Він подивився на Аґнес.

– Тоді я принесу вам обом по напою. Буде досить – гм – легко знайти вас.

Він усміхнувся й торкнувся мого ліктя. Я намагалася не витріщатися йому вслід.

Коли я підійшла до Аґнес, чоловіка, що розмовляв із нею, відтягла вбік його дружина. Аґнес підвела руку, немов збиралася щось сказати, але раптом зрозуміла, що її покинули просто посеред бесіди. Вона сердито подивилася на мене.

– Пробачте. Застрягла в натовпі.

– З моєю сукнею щось не так? – прошепотіла мені жінка. – Я припустилася величезної помилки.

Вона помітила. У порівнянні з усіма іншими вона виглядала надто яскраво, радше вульгарно, аніж авангардно.

– І що мені робити? Це катастрофа. Треба терміново перевдягтися.

Я спробувала порахувати, скільки часу це забере, якщо вона зараз поїде додому. Навіть якщо на вулицях немає заторів, на це піде не менш ніж година. До того ж завжди є ризик, що вона взагалі не повернеться…

– Ні! Ніяка це не катастрофа. Зовсім ні. Це просто… – Я зробила паузу. – Знаєте, до такої сукні необхідний відповідний настрій.

– Що?

– Просто розслабтеся. Тримайте голову прямо. Немов вам узагалі начхати. – Жінка витріщилася на мене. – Мене цього навчив один друг. Чоловік, на котрого я працювала. Він казав, щоб я носила свої смугасті панчохи з гордістю.

– Свої що?

– Він… Ну, він казав, що це нормально – відрізнятися від інших. Аґнес, ти виглядаєш у сотні разів краще за будь-яку з цих дівиць. Ти просто красуня. І сукня в тебе неймовірна. Тому просто покажи усім їм середній палець. Знаєш що? Ти маєш повне право вдягатися так, як тобі заманеться.

Жінка пильно дивилася на мене.

– Ти справді так думаєш?

– О, так.

Вона зробила глибокий вдих.

– Ти маєш рацію. Я сама стану цим середнім пальцем. – Жінка випростала плечі. – А чоловікам взагалі начхати, що на тобі за сукня, чи не так?

– Абсолютно.

Вона всміхнулася і розуміюче поглянула на мене.

– Їх хвилює лише те, що під сукнею.

– Оце так вбрання, мадам, – мовив Джошуа, з’явившись біля мене. Він вручив нам по тонкому келихові. – Шампанське. Єдиним жовтим напоєм був лікер «Шартрез» – мене ледь не знудило лишень від його зовнішнього вигляду.

– Дякую. – Я взяла келих. Він простягнув руку Аґнес.

– Джошуа Вільям Райан Третій.

– Ви, напевне, вигадали це ім’я.

Вони обоє здивовано подивилися на мене.

– Нікого за межами мильних опер не можуть так звати, – мовила я, і тільки тоді зрозуміла, що не треба було це озвучувати.

– Гаразд. Що ж. Ти можеш називати мене Джош, – спокійно відповів він.

– Луїза Кларк, – представилася я, а тоді додала: – Перша. Його очі підозріло звузилися.

– Місіс Леонард Ґопнік. Друга, – мовила Аґнес. – Але ви, мабуть, і самі це знали.

– Ваша правда. Ви притча во язицех.

Його слова могли приземлитися важко, але чоловік сказав це з теплотою. Я помітила, як плечі Аґнес трохи розслабилися.

Як розповів Джош, він прийшов сюди зі своєю тіткою, бо її чоловік був у відрядженні, а їй геть не хотілося бути самій. Він працює у фірмі, що спеціалізується на цінних паперах, і веде переговори з інвестиційними менеджерами та хеджевими фондами про те, коли краще ризикувати, а коли – ні. Як він сказав, його спеціалізація – це акції та позики.

– Я й гадки не маю, що все це означає, – мовила я.

– Здебільшого я також.

Звичайно, він був просто чарівним. Раптом у кімнаті стало трохи затишніше. Він приїхав із Бек-Бею, тільки-но перебрався до квартири в Сохо, котру сам називав кролячою норою, а та-кож набрав два з половиною кілограми, бо в центрі Нью-Йорка просто неймовірно хороші ресторани. Він ще багато чого розповів, але я вже не пам’ятаю, бо просто витріщалася на нього увесь цей час.

– А як щодо вас, міс Луїзо Кларк Перша? Чим ви займаєтеся?

– Я…

– Луїза – моя подруга. Приїхала до мене в гості з Англії.

– І як вам Нью-Йорк?

– Мені тут дуже подобається, – мовила я. – І досі голова йде обертом.

– А Жовтий бал – один із ваших перших соціальних заходів. Що ж, місіс Леонард Ґопнік Друга, ви не станете розмінюватися на дрібниці.

Вечір набирав обертів, полегшений другим келихом шампанського. За вечерею мене всадили між Аґнес і чоловіком, котрий, так і не представившись, звернувся до мене лише один раз, запитавши в моїх грудей, кого з присутніх вони знають, а потім відвернувся, переконавшись, що мало кого. За наказом містера Ґопніка я слідкувала за тим, як п’є Аґнес, і, помітивши його погляд, швидко підмінила її повний келих на мій майже порожній. Він усміхнувся, і я з полегшенням видихнула. Аґнес надто голосно розмовляла з чоловіком справа.

Вона гучно сміялася й активно жестикулювала. Усім іншим жінкам за столом було близько сорока чи більше, і кожна з них зиркала на Аґнес, а потім одна на одну, немов подумки критикуючи її. Це було жахливо.

Містер Ґопнік сидів з іншого боку стола, але я помічала, як часто він дивиться на дружину. Незважаючи на його усмішку та зовнішню врівноваженість, його щось непокоїло.

– Де вона?

Я нахилилася до Аґнес, щоб краще її чути.

– Колишня Леонарда. Де вона? Ти маєш з’ясувати це, Луїзо. Я не розслаблюся, поки не дізнаюся, де вона. Я відчуваю, що вона десь поряд.

Фіолетова клітинка.

– Я піду пошукаю, – мовила я і, вибачившись, підвелася з-за столу.

Я стояла біля величезного стенду коло входу до їдальні. На ньому було роздруковано близько восьмисот імен, та я й гадки не мала, чи перша місіс Ґопнік і досі носить це прізвище. Побачивши Джоша, я подумки вилаялася.

– Когось загубила?