Ребекка - Дафна дю Мор'є

— Ще б пак, — відказав Максим.

— Як на мене, зважаючи на обставини, помилка виглядає цілком природно, — швидко проказав Френк. — Представники влади написали Максимові, запросивши його приїхати до Еджкума, заздалегідь припустивши, що те тіло належало їй. А Максим на той час перебував у кепському стані. Я хотів поїхати з ним, однак він наполіг на тому, що поїде сам. Він був не в змозі брати на себе подібні зобов’язання.

— Казна-що! — заперечив Максим. — Я почувався бездоганно.

— Що ж, наразі немає сенсу в це заглиблюватися, — сказав полковник Джуліан. — Ви розпізнали те перше тіло, і тепер єдине, що ви можете зробити, — це визнати свою помилку. Схоже, цього разу сумнівів уже немає.

— Так, — мовив Максим.

— Мені б хотілося позбавити вас формальностей та публічності дізнання, — проказав полковник, — однак, боюсь, це неможливо.

— Звісно, — відказав Максим.

— Не думаю, що це триватиме надто довго, — додав полковник. — Вам просто треба буде знову впізнати тіло, а тоді викликати Тебба, який, за вашими словами, переробляв човен, коли ваша дружина привезла його з Франції, лише задля того, аби той засвідчив, що після того, як він востаннє попрацював із вітрильником у своїй верфі, човен був придатний для виходу в море та перебував у доброму стані. Звичайна бюрократія, ви ж розумієте. Однак без цього не можна. Мене більше турбує мерзенність розголосу цієї справи. Це так прикро й неприємно як для вас, так і для вашої дружини.

— Із цим усе гаразд, — запевнив його Максим. — Ми розуміємо.

— Треба ж було тому клятому кораблю сісти на мілину саме там! — сказав полковник Джуліан. — Якби не він, усе було б тихо й мирно.

— Так, — погодився Максим.

— Єдина втіха — тепер ми знаємо, що нещасна місіс де Вінтер померла швидко й раптово, а не жахливо й повільно, як ми всі собі думали. Наразі вже не виникає жодних питань про те, чи намагалася вона врятуватися вплав.

— Звісно, — підтвердив Максим.

— Вочевидь, вона по щось спустилась до каюти, а тоді двері заклинило і шквал заскочив човен, коли за штурвалом нікого не було, — припустив полковник Джуліан. — Жахлива ситуація.

— Так, — відказав Максим.

— Схоже, саме це й сталося, Кроулі, вам так не здається? — запитав полковник, розвернувшись до Френка.

— О, авжеж, безперечно, — відповів той.

Я підвела очі й побачила, що Френк глянув на Максима. Він одразу ж відвернувся, однак я встигла зауважити й зрозуміти його погляд. Френк знав. А Максим про це не здогадувався. Я продовжила помішувати каву. Мої долоні зробились гарячими й геть змокріли.

— Гадаю, рано чи пізно ми всі припускаємося помилок, — проказав полковник Джуліан, — а потім за них розплачуємось. Місіс де Вінтер мусила знати, що тієї ночі вітер задував у затоку, як у трубу, і що небезпечно було полишати такий маленький човен некерованим. Вона, певно, плавала в тому місці сама безліч разів. І от настала мить, коли вона поклалася на своє щастя… і це її вбило. Це стане уроком для всіх нас.

— Нещасні випадки легко трапляються навіть із найдосвідченішими людьми, — мовив Френк. — Згадайте, скільки щосезону гине на полюванні.

— О, мені про це відомо. Проте там зазвичай падають з коня. Якби ж місіс де Вінтер не полишила штурвал човна, цього ніколи б не трапилося. Дивне рішення. Я багато разів бачив її в Керріті на суботніх перегонах вітрильників із гандикапом і жодного разу не помічав, аби вона припустилася бодай найменшої помилки. Таке радше зробив би якийсь новачок. До того ж у такому місці, прямо біля скель.

— Тієї ночі дув шквальний вітер, — сказав Френк. — Щось могло статися зі снастями. Можливо, щось заїло. І вона кинулася по ножа.

— Звісно. Звісно. Що ж, нам про це вже ніколи не дізнатися. Та й сумніваюся, що якби дізнались, то щось змінилося б на краще. Як я вже й казав, я б волів не проводити дізнання, однак нічим не можу зарадити. Спробую влаштувати його у вівторок уранці й зробити якомога коротшим. Лише задля проформи. Але боюсь, ми не зможемо не пустити туди репортерів.

Запала чергова мовчанка. Я вирішила, що час вставати з-за столу.

— Ходімо в сад? — запропонувала я.

Ми всі підвелися, і я перша рушила до тераси. Полковник Джуліан пестив Джеспера.

— А він виріс милим псом, — мовив полковник.

— Так, — відповіла я.

— Це чудові домашні тварини, — сказав він.

— Так, — погодилась я.

Ми постояли приблизно хвилину. Потому полковник зиркнув на свій годинник.

— Дякую вам за найпрекрасніший ланч, — проказав він. — Попереду на мене чекає досить напружений день, тому, сподіваюсь, ви вибачите мені за те, що я вас залишу.

— Авжеж, — мовила я.

— Мені так шкода, що це сталося. Я щиро вам співчуваю. Схоже, вам ще важче, ніж вашому чоловікові. Так чи інакше, по завершенні дізнання вам обом варто про все це забути.

— Так, — сказала я, — ми мусимо спробувати.

— Я поставив машину тут, на алеї. Можливо, Кроулі хоче, щоб я його підвіз. Що скажете, Кроулі? Якщо треба, я можу підкинути вас до контори.

— Дякую, сер, — відказав Френк.

Він підійшов і взяв мене за руку.

— Ще побачимось, — попрощався він.

— Авжеж, — відповіла я.

Я не дивилась на Френка. Боялась, що він усе прочитає в моїх очах. Мені не хотілося, аби він довідався, що я щось знаю. Максим провів їх до автомобіля. А потім повернувся на терасу. Узяв мене під руку. Ми стояли й дивилися на зелені галявини, які простягалися аж до моря, і на маяк, що височів на мисі.

— Усе буде добре, — сказав Максим. — Я почуваюся досить спокійно, досить упевнено. Ти ж бачила, як поводилися за ланчем Джуліан і Френк. Під час дізнання не виникне жодних проблем. Усе буде гаразд.

Я нічого не відповіла. Лишень міцно стисла його руку.

— Не виникло жодних сумнівів із приводу того, чиє це тіло, — повів далі він. — Того, що ми там побачили, виявилося достатньо