Ребекка - Дафна дю Мор'є
Повз нас терасою пролетів метелик, дурний і непослідовний.
— Ти ж чула, що вони сказали, — продовжував Максим. — На їхню думку, вона потрапила в каюті в пастку. Присяжні так само повірять у це на дізнанні. Їх запевнить у цьому Філліпс.
Він зробив паузу. Я все ще мовчала.
— Мене непокоїш лише ти. Я ні про що не шкодую. Якби час повернувся навспак, я б учинив так само. Я радий, що вбив Ребекку. Я ніколи не відчуватиму за це докорів сумління, ніколи, ніколи. Але ти. Мені не йде з думки те, як це вплинуло на тебе. Я дивився на тебе весь ланч і не міг думати ні про що інше. Він зник назавжди, той кумедний, юний, розгублений вираз, який я так полюбив. Його більше не повернути. Розповівши тобі про Ребекку, я вбив і його також… Він зник протягом доби. Ти так подорослішала…
22
Того вечора, коли Фріс приніс місцеву газету, я побачила надруковані величезними літерами заголовки вгорі сторінки. Дворецький поклав її на стіл. Максима не було; він рано пішов перевдягатися до вечері. Фріс на хвилинку затримався, чекаючи, аби я щось сказала, і мені видалося безглуздим і образливим ігнорувати тему, яка так багато значила для кожного в цьому домі.
— Який жах, Фрісе, — мовила я.
— Так, мадам. Це неабияке лихо для нас усіх, — відказав він.
— І так прикро, — додала я, — що містерові де Вінтеру доводиться переживати все це знову.
— Так, мадам. Дуже прикро. Це ж яке потрясіння, мадам, брати участь у розпізнаванні другого тіла, бачивши перед тим перше! Схоже, вже немає сумнівів, що рештки, знайдені на човні, належать покійній місіс де Вінтер?
— Боюсь, жодних, Фрісе. Жодних сумнівів.
— Нам видається дуже дивним, мадам, що вона ось так потрапила в пастку в каюті. Вона була така досвідчена у водному спорті.
— Звісно, Фрісе. Нас усіх не покидає ця думка. Однак нещасні випадки завжди трапляються. І навряд чи ми дізнаємося, як саме це сталося.
— Певно, що так, мадам. Менше з тим, це велике потрясіння. Неабияке лихо для нас усіх. Та й одразу ж після балу. Це якось неправильно, чи не так?
— Авжеж, Фрісе.
— Схоже, влаштують дізнання, мадам?
— Так. Задля формальності, ви ж розумієте.
— Звичайно, мадам. Мені цікаво, чи викличуть свідчити когось із нас?
— Не думаю.
— Я був би тільки радий якимось чином допомогти родині. Містерові де Вінтеру про це відомо.
— Так, Фрісе. Не сумніваюсь.
— Я наказав слугам не обговорювати цю тему, однак дуже важко встежити за всіма, зокрема за дівчатами. Роберту я, звісно, спуску не дам. Боюсь, ці новини неабияк шокували місіс Денверз.
— Авжеж, Фрісе. І не дивно.
— Вона одразу після ланчу піднялася до себе в кімнату й більше звідти не виходила. Кілька хвилин тому Еліс віднесла їй чашку чаю та газету. Вона сказала, що місіс Денверз виглядає справді дуже хворою.
— Було б краще, аби вона відпочила, — сказала я. — Не варто їй вставати й піклуватися про все, якщо вона почувається зле. Можливо, Еліс зможе їй це переказати. Я й сама чудово впораюсь із замовленнями. Разом із кухарем.
— Звісно, мадам. Я не думаю, що вона хвора фізично, мадам. Її лишень ошелешила звістка про те, що знайшли місіс де Вінтер. Вона була їй надзвичайно віддана.
— Так, — відказала я. — Так, я знаю.
Потому Фріс вийшов із кімнати, і я хутко проглянула газету, доки Максим лишався нагорі. Там була велика стаття, на всю першу шпальту, і жахлива розмита світлина Максима, зроблена, вочевидь, щонайменше п’ятнадцять років тому. Моторошно було бачити його обличчя, яке дивилося на мене з першої сторінки. А внизу — коротенька замітка, в якій розповідалося, з ким Максим одружився вдруге і як ми днями влаштували в Мендерлеї бал-маскарад. Надруковане темним газетним шрифтом, усе це звучало грубо й нетактовно. Ребекка, яку вони описували вродливою й обдарованою улюбленицею всіх, хто був із нею знайомий, потонула рік тому, і вже наступної весни Максим одружується знову, одразу ж привозить юну дружину до Мендерлея (так там було написано) і влаштовує на її честь великий бал-маскарад. А на ранок на дні затоки знаходять тіло його першої дружини, яка потрапила в пастку в каюті свого вітрильника.
Звісно, усе це була правда, хоча й поплямована неістотними неточностями, які прикрашали історію, перетворюючи її на соковиту поживу для сотень читачів, що прагнули отримати за свої пенні відповідний товар. Максима в ній виставили негідником, таким собі сатиром. Привіз свою «юну дружину», як вони описували мене, до Мендерлея і влаштував бал — нібито ми прагнули похизуватися перед усім світом.
Я сховала газету під подушкою крісла, щоб вона не потрапила на очі Максиму. Проте приховати від нього ранкові випуски мені не вдалося. Про цю історію написали й у лондонських газетах також. Там була світлина Мендерлея, а під нею — стаття. Мендерлей перетворився на новину, а з ним — і Максим. Вони називали його «Макс де Вінтер». Це звучало пікантно, огидно. Усі газети обігравали той факт, що тіло Ребекки знайшли на наступний день після костюмованого балу, неначе в цьому було щось зумисне. В обох ранкових випусках використали однакове слово: «іронічний». Так, гадаю, усе це вийшло іронічно. Гарна історійка, що тут скажеш! За сніданком я спостерігала, як обличчя Максима робилося дедалі блідішим і блідішим, доки він читав газети — одну за одною, а тоді ще й місцеву. Він не мовив ані слова. Лишень поглянув на мене, і я простягнула йому руку.
— Чорти б їх ухопили, — шепотів він. — Чорти б їх ухопили.
Я замислилась над тим, що б вони написали, якби знали правду. Була б не одна колонка, а цілих п’ять чи шість. Плакати в Лондоні. Газетярі, що горлопанили б на вулицях, біля входів до станцій підземки. Страшне слово з шести букв посередині плаката, надруковане великими чорними літерами.
Френк прийшов після сніданку. Він мав блідий і втомлений вигляд, неначе зовсім не спав.
— Я сказав на телефонній станції направляти всі дзвінки, що надходитимуть у Мендерлей, до контори, — повідомив він Максимові.
