Ребекка - Дафна дю Мор'є

Вона не зводила з мене очей. Але досі нічого не казала.

— Якщо ви більше нічого не хочете сказати, то краще підіть і накажіть кухарю приготувати гарячий ланч, — мовила я. — Наразі я дещо зайнята.

— Про що з вами хотіли поговорити «Каунті кронікл»? — запитала вона.

— Гадки не маю, місіс Денверз, — відповіла я.

— А чи правдиві ті чутки, — повільно проказала вона, — що їх учора ввечері приніс із Керріта Фріс? Про те, що знайшли човен місіс де Вінтер?

— Ходять такі чутки? — перепитала я. — Боюсь, мені нічого про це не відомо.

— Учора сюди приїздив капітан Сьорл, начальник порту Керріта, чи не так? — поцікавилась місіс Денверз. — Мені розповів Роберт, він проводив його в будинок. За словами Фріса, у Керріті подейкують, ніби водолаз, який пірнав біля корабля в затоці, натрапив на човен місіс де Вінтер.

— Можливо, — мовила я. — Вам краще зачекати, доки повернеться містер де Вінтер, і запитати про це в нього.

— А чому містер де Вінтер так рано прокинувся? — запитала вона.

— Це вже його справи, — відказала я.

Місіс Денверз продовжувала на мене дивитись.

— Фріс каже, що ходять чутки, нібито в каюті невеличкого вітрильника знайшли тіло. Як там могло бути тіло? Місіс де Вінтер завжди ходила в море одна.

— Немає сенсу розпитувати про це мене, місіс Денверз. Я знаю не більше, ніж ви.

— Невже? — повільно перепитала вона.

Місіс Денверз не відводила від мене погляду. Я відвернулась, поставила вазу на стіл біля вікна.

— Я віддам накази з приводу ланчу, — додала вона.

Місіс Денверз трохи зачекала. Я помовчала. Затим вона вийшла з кімнати. Місіс Денверз більше не здатна мене налякати, подумала я. Вона втратила свою силу разом із Ребеккою. Що б вона тепер не казала, що б не робила, мене це вже не обходило, це не могло мені зашкодити. Я знала, що вона була моїм ворогом, і це мене не турбувало. Але що як вона дізнається правду про тіло в човні й стане ворогом Максима також? Що тоді? Я сіла в крісло. Поклала ножиці на стіл. Мені більше не хотілося поратися з трояндами. Мене не полишали думки про те, що робив Максим. Навіщо репортер «Каунті кронікл» зателефонував нам знову? Усередині мене знову прокинулося старе хворобливе відчуття. Я підійшла й висунулась у вікно. Надворі була сильна спека. У небі лунав грім. Садівники знову взялися косити траву. Мені було видно одного з них; він ходив зі своєю косаркою туди-сюди на вершині схилу. Я більше не могла всидіти у вітальні. Покинувши ножиці й троянди, я вийшла на терасу. Почала походжати вперед і назад. Джеспер шкандибав за мною, не розуміючи, чому я не веду його на прогулянку. Я не припиняла ходити терасою. Приблизно о пів на дванадцяту із зали вийшов Фріс.

— Телефонує містер де Вінтер, мадам, — повідомив він.

Я пройшла через бібліотеку до маленької кімнатки. Коли брала слухавку, у мене тремтіли руки.

— Чуєш мене? — запитав він. — Це Максим. Я дзвоню тобі з контори. Я зараз із Френком.

— Так? — відказала я.

Запала тиша.

— О першій я приїду з Френком і полковником Джуліаном на ланч.

— Так.

Я чекала. Чекала, що він скаже далі.

— Їм вдалося підняти човен. Я щойно повернувся з лиману.

— Так, — повторила я.

— Там були Сьорл, полковник Джуліан, Френк і решта, — сказав Максим.

Я задумалась, чи не стояв поруч із ним Френк і чи не через це його голос звучав так сухо, так відсторонено.

— На все добре, — попрощався він. — Чекай нас близько першої.

Я поклала слухавку. Максим нічого мені не розповів. Я досі не знала, що трапилося. Повернувшись на терасу, я перш за все сказала Фрісу, щоб ланч готували не на двох, а на чотирьох.

Година тягнулася повільно, нескінченно. Я піднялася нагору й перевдяглася в легшу сукню. Знову зійшла вниз. Пішла до вітальні, сіла в крісло й чекала далі. За п’ять перша на алеї почувся гул автомобіля, а згодом — голоси в залі. Я пригладила перед дзеркалом волосся. У мене був надзвичайно блідий вигляд. Я пощипала собі щоки, аби вони бодай трохи почервоніли, і підвелася, чекаючи на гостей. До кімнати зайшли Максим, Френк і полковник Джуліан.

Я згадала, що бачила полковника на балі в костюмі Кромвеля. Наразі він виглядав якимось зіщуленим, іншим. Та й загалом видавався меншим.

— Добрий день, — привітався полковник.

Він говорив тихо й серйозно, неначе лікар.

— Попроси Фріса принести шеррі, — сказав Максим. — Я піду вмиюся.

— Мені теж треба вмитись, — мовив Френк.

Не встигла я торкнутися дзвінка, як з’явився Фріс із шеррі. Полковник Джуліан відмовився. Я ж узяла бокал, аби чимось зайняти руки. Полковник підійшов і став поряд зі мною біля вікна.

— Надзвичайно прикрий випадок, місіс де Вінтер, — лагідно проказав він. — Я неабияк співчуваю вам і вашому чоловікові.

— Дякую, — відказала я.

Я почала потягувати шеррі. Затим знову поставила бокал на стіл. Я боялася, що він помітить, як у мене тремтить рука.

— Ситуацію ускладнює той факт, що рік тому ваш чоловік упізнав те перше тіло, — продовжив полковник.

— Я не зовсім вас розумію, — мовила я.

— То ви не чули, що ми вранці знайшли? — запитав він.

— Я знаю про труп. Водолаз натрапив на чиєсь тіло, — відповіла я.

— Так, — підтвердив полковник, а тоді, зиркнувши одним оком через плече в бік зали, трошки тихіше додав: — Боюсь, це, поза будь-якими сумнівами, вона. Я не можу обговорювати з вами подробиці, проте там було достатньо доказів, аби ваш чоловік і доктор Філліпс її розпізнали.

Раптом він замовк і відійшов від мене. До вітальні повернулися Максим і Френк.

— Ланч готовий. Ходімо? — запропонував Максим.

Я першою рушила до зали, важке, мов камінь, серце ціпеніло мені у грудях. Полковник Джуліан сів від мене праворуч, Френк — ліворуч. На Максима я не дивилась. Фріс і Роберт почали подавати перші страви. Розмова точилася про погоду.

— Читав у «Таймз», що в Лондоні вчора було більше двадцяти шести, — мовив полковник Джуліан.

— Невже? — перепитала я.

— Так. Певно, суцільний жах. Зокрема