Ребекка - Дафна дю Мор'є

— І, як на мене, — має рацію, — сказав Френк. — Їй узагалі немає сенсу бути там присутньою. Ми не затримаємося надовго.

— Усе гаразд, — запевнила я.

— Я займу для вас місце, — мовив Френк, — на той випадок, якщо ви передумаєте.

Вони пішли й залишили мене саму. То був день, коли всі установи зачинялися раніше. Крамниці виглядали одноманітно й нудно. Людей на вулицях майже не було. Хай там що, але Леньйон — аж ніяк не центр відпочинку; надто далеко від моря. Я сиділа й розглядала безмовні крамниці. Минали хвилини. Цікаво, що вони там роблять — коронер, Френк, Максим, полковник Джуліан? Я вилізла з автомобіля й почала снувати ринковою площею. Підійшла й заглянула у вітрину крамниці. Затим ізнову пройшлася площею вперед і назад. Помітила, що за мною зацікавлено спостерігає полісмен. Звернула у провулок, щоб його оминути.

Я виявила, що якось мимоволі наблизилася до будівлі, де відбувалося дізнання. Точного часу події не розголошували, тому натовпу людей, якого я так боялася і який очікувала побачити, біля входу не було. Будівля мала занедбаний вигляд. Я піднялася сходами й зупинилася на порозі.

Звідкілясь виник полісмен.

— Ви щось хотіли? — поцікавився він.

— Ні, — відповіла я. — Ні.

— Тут чекати не можна, — сказав полісмен.

— Вибачте, — проказала я і знову рушила до сходів, які вели на вулицю.

— Перепрошую, мадам, — гукнув він, — а ви часом не місіс де Вінтер?

— Так, це я, — відказала я.

— Тоді, звісно, інша справа, — сказав полісмен. — Можете зачекати тут, якщо вам так хочеться. Не бажаєте посидіти в отій кімнаті?

— Дякую вам, — погодилась я.

Він провів мене до маленької порожньої кімнатки зі столом. Вона нагадувала почекальню на вокзалі. Я сіла, склавши руки на колінах. Минуло п’ять хвилин. Нічого не відбувалося. Тут було ще гірше, ніж ходити надворі чи сидіти в автомобілі. Я підвелася й вийшла в коридор. Там досі стояв полісмен.

— Як довго триватиме дізнання? — поцікавилась я.

— Я можу сходити й запитати, якщо хочете, — відказав він.

Чоловік зник у глибині коридору. За мить повернувся.

— Думаю, їм лишилось недовго, — сказав він. — Містер де Вінтер щойно дав свідчення. Капітан Сьорл, водолаз і доктор Філліпс уже також висловились. Зостався лише один свідок. Містер Тебб, човняр із Керріта.

— Отже, це майже кінець, — мовила я.

— Гадаю, що так, мадам, — відказав полісмен; раптом йому щось спало на думку й він додав: — Не бажаєте дослухати решту? Там є стілець, одразу ж за дверима. Якщо ви проскочите туди зараз, вас ніхто й не помітить.

— Так, — зголосилась я. — Певно, що так.

Дізнання вже майже добігло кінця. Максим завершив давати свідчення. Я була не проти почути решту. Мені не хотілося слухати саме Максима. Я нервувала через те, що мені доведеться слухати його свідчення. Саме тому я й не пішла разом із ним і Френком. Але тепер це не мало жодного значення. Він свою справу зробив.

Я рушила за полісменом, і той відчинив двері в кінці коридору. Я прослизнула всередину. Сіла біля дверей. Опустила голову, щоб ні на кого не дивитися. Зала виявилась меншою, ніж я її уявляла. Тут було доволі жарко й душно. В уяві я малювала собі величезне порожнє приміщення з лавами, як у церкві. Максим і Френк сиділи в протилежному кінці зали. Коронер був худим літнім чоловіком у пенсне. Тут були й незнайомі мені люди. Я розглядала їх краєм ока. Моє серце зненацька підстрибнуло, коли я впізнала серед них місіс Денверз. Вона сиділа позаду. А поруч із нею — Февелл. Джек Февелл, кузен Ребекки. Він нахилився вперед, спершись підборіддям на руки, не зводячи погляду з коронера — містера Горріджа. Я не очікувала побачити його тут. Цікаво, чи помітив його Максим? Човняр Джеймс Тебб стояв, а коронер ставив йому запитання.

— Так, сер, — відповідав Тебб, — я переобладнав човен місіс де Вінтер. Від початку це був французький рибальський човен, місіс де Вінтер купила його майже за безцінь у Бретані й переправила сюди. Вона найняла мене переобладнати його та зробити з нього маленьку яхту.

— Чи був човен у належному для виходу в море стані? — запитав коронер.

— Коли я екіпірував його торік у квітні, так, — сказав Тебб. — У жовтні місіс де Вінтер, як завжди, поставила його в мою верф, а в травні я отримав від неї розпорядження екіпірувати його, як зазвичай, що я й зробив. Це мав бути її четвертий сезон на цьому човні після того, як я його для неї переобладнав.

— Чи траплялося, що цей човен перевертався раніше? — поцікавився коронер.

— Ні, сер. Місіс де Вінтер негайно б мені повідомила, якби в неї виникли які-небудь сумніви з цього приводу. За її словами, вона була цілком задоволена своїм човном.

— Гадаю, під час керування вітрильником необхідно бути дуже обережним? — мовив коронер.

— Що ж, сер, коли ходиш під вітрилом, не можна ловити ґав, цього я не заперечуватиму. Однак човен місіс де Вінтер був не з тих примхливих суденець, які не можна покинути без нагляду бодай на мить, на кшталт деяких човнів у Керріті. Це був міцний, придатний для виходу в море човен, що не боявся сильного вітру. Місіс де Вінтер плавала в ньому й за гіршої погоди, ніж у ту ніч. Таж тоді був лишень поривчастий вітер. Я це весь час казав. Ніяк не втямлю, яким чином човен місіс де Вінтер міг потонути такої ночі.

— Але якщо місіс де Вінтер, згідно з нашим припущенням, спустилася до каюти по куртку, то чи було б достатньо раптового пориву вітру, що прилетів від мису, аби човен перевернувся? — запитав коронер.

Джеймс Тебб похитав головою.

— Ні, — вперто заперечив він. — Не знаю, як таке могло трапитися.

— Утім, боюсь, саме це й відбулося, — мовив коронер. — Не думаю, що містер де Вінтер або хтось інший припускає, що ваші дії могли призвести до нещасного випадку. Ви екіпірували човен на початку сезону та доповіли, що він був справний і придатний для виходу в море, — оце й усе, що мене цікавить. На жаль,