Ребекка - Дафна дю Мор'є
— О Господи… — почав було Максим.
— Усе гаразд. Я цьому запобіг. Чесно сказав їй, що, на мою думку, її приїзд навряд чи стане у пригоді. І що ви не бажаєте бачитися ні з ким, окрім місіс де Вінтер. Вона хотіла дізнатись, коли влаштовуватимуть дізнання, але я сказав їй, що це ще не вирішено. Проте не думаю, що нам вдасться завадити її приїзду туди, якщо вона довідається про все з газет.
— Паскудні репортери! — проказав Максим.
— Зрозуміло, — мовив Френк, — ми всі хочемо скрутити їм шию, але варто поглянути на це з їхньої позиції також. Це їхній хліб. Вони вимушені працювати на газету. Якщо вони не знайдуть історії, редактор може їх звільнити. Якщо ж редактор не підготує випуску, який буде продаватися, власник звільнить його. Бо якщо газета не продаватиметься, власник утратить усі свої гроші. Вам не доведеться бачитися або говорити з ними, Максиме. Я все зроблю замість вас. Вам потрібно зосередитись виключно на тому, що ви скажете на дізнанні.
— Я знаю, що мені казати, — відповів Максим.
— Звісно, знаєте, але не забувайте, що коронером буде старий Горрідж. А він прискіпливий тип, вимагає геть недоречних подробиць, лишень аби показати, наскільки ретельно виконує свою справу. Ви мусите не дозволити йому вибити вас із рівноваги.
— Якого біса мені втрачати рівновагу? Мене нічого не може роздратувати.
— Авжеж. Проте я бував на дізнаннях, які проводив цей коронер раніше, і можу запевнити, що на них геть просто рознервуватися й утратити над собою контроль. Ви ж не хочете налаштувати його проти себе.
— Френк має рацію, — сказала я. — Я розумію, що саме він має на увазі. Чим швидше й тихіше все мине, тим краще для всіх. А коли це мерзотне дізнання закінчиться, ми про все забудемо, і всі інші — також, чи не так, Френку?
— Так, звісно, — погодився Кроулі.
Я досі уникала його погляду, однак тепер уже більше, ніж будь-коли, переконалася в тому, що він знає правду. Він завжди її знав. Від самого початку. Я пригадала, як познайомилася з Френком свого першого дня в Мендерлеї, коли він, Беатріс і Джайлз завітали до нас на ланч і Беатріс робила нетактовні зауваження з приводу Максимового здоров’я. Згадала, як Френк спокійно змінив тему, як завжди по-своєму тихо й ненав’язливо приходив Максимові на допомогу, щойно виникали які-небудь труднощі. Його дивне небажання говорити про Ребекку, кумедна церемонна пишномовність, до якої він вдавався, щойно між нами виникало бодай щось схоже на близькість. Я все зрозуміла. Френк знав, хоча Максим про це й не здогадувався. Але він не хотів, аби Максим довідався про те, що йому було відомо. І от тепер ми втрьох стояли й дивилися одне на одного, позводивши між собою невеличкі бар’єри.
Нас більше не турбував телефон. Усі дзвінки надходили до контори. Тепер нам лишалося тільки чекати. До вівторка.
Місіс Денверз я не бачила. Меню мені приносили, як зазвичай, і я його не змінювала. Я запитала про неї в Клеріс. Та сказала, що місіс Денверз виконувала свої звичні справи, однак ні з ким не спілкувалася. Харчувалася вона у своїй кімнаті на самоті.
Клеріс ходила з круглими очима, явно помираючи з цікавості, але ні про що мене не питала, хоча я й не збиралася нічого з нею обговорювати. Безперечно, на кухні тільки про це й говорили, а ще — на території маєтку, у сторожці, на фермах. Гадаю, у всьому Керріті розмови точилися лишень про одне. Ми трималися Мендерлея, не виходили нікуди, крім садів поруч із будинком. Навіть у гаю не гуляли. Погода досі трималася незмінною. Було спекотно й задушливо. Угорі гриміло, похмуре біле небо таїло в собі дощ, який, утім, ніяк не проливався. Я відчувала його на дотик і чула його запах, запах ув’язненої хмарами вологи. Дізнання мало відбутися у вівторок, о другій по обіді.
За чверть першу ми сіли до ланчу. Прийшов Френк. Дякувати Богу, Беатріс зателефонувала й повідомила, що не зможе приїхати. Малий Роджер повернувся додому з кором; у них — загальний карантин. Я не могла втриматись, щоб не благословити кір. Думаю, Максим не витримав би, якби Беатріс сиділа тут із нами та перебувала в будинку — щира, стривожена й любляча, проте неспроможна не діймати повсякчас своїми запитаннями. Вона весь час про щось запитувала.
Ланч минув поспіхом, усі були знервовані. Ніхто багато не говорив. Мене знову мучив докучливий біль. Нічого не хотілося їсти. Я не могла ковтати. Мені стало легше, коли цей фарс закінчився і я почула, що Максим вийшов на алею й завів автомобіль. Гуркіт двигуна мене заспокоїв. Це означало, що час братися до справи. А не просто сидіти в Мендерлеї. Френк рушив за нами у своєму авто. Всю дорогу я не прибирала руки з Максимового коліна. Він здавався доволі спокійним. Аж ніяк не знервованим. Це нагадувало поїздку до приватної клініки з пацієнтом, на якого очікує операція. Але невідомо, що буде далі. Невідомо, чи вдало вона завершиться. Мої руки були холоднющі. Дивно, рвучко тіпалося серце. І не припиняло смоктати під ложечкою. Дізнання мало відбутися в Леньйоні — торговому місті, розташованому за шість миль від Керріта. Нам довелося покинути автомобілі на великій вимощеній бруківкою ринковій площі. Там уже стояли машини доктора Філліпса та полковника Джуліана. А також інші. Я побачила, як перехожа з цікавістю задивилась на Максима, а тоді підштовхнула ліктем свого супутника.
— Я, мабуть, лишуся тут, — мовила я. — Мабуть, мені не варто йти з вами.
— Я й не хотів, щоб ти сюди їхала, — відказав Максим. — Я був проти цього від початку. Тобі слід було зостатися в Мендерлеї.
— Ні, — відповіла я. — Мені добре й тут, я посиджу в машині.
Френк підійшов і зазирнув у вікно.
— Місіс де Вінтер з нами не йде? — поцікавився він.
