Ребекка - Дафна дю Мор'є

робила сьогодні вранці, і не боятися. Сила Ребекки розвіялася в повітрі, немов туман. Вона більше ніколи мене не переслідуватиме. Більше ніколи не стоятиме в мене за спиною на сходах, не сидітиме поруч зі мною в їдальні, не перехилятиметься через перила на хорах і не спостерігатиме за мною в залі. Максим ніколи її не кохав. Я більше її не ненавиділа. Її тіло повернулось, знайшовся її човен із дивним пророчим ім’ям «Je Reviens», натомість я звільнилася від неї назавжди.

Тепер я могла вільно бути з Максимом, торкатися його, обіймати його й кохати. Я більше ніколи не буду дитиною. Уже не буде «я», не буде «мене», будемо лише «ми», «нас». Ми будемо разом. Ми разом зустрінемо це лихо, Максим і я. Ні капітанові Сьорлу, ні водолазу, ні Френкові, ні місіс Денверз, ні Беатріс, ні мешканцям Керріта, які читають газети, тепер не вдасться нас розлучити. Наше щастя настало не запізно. Я вже не була юною дівчинкою. Я вже нічогісінько не соромилась. Не боялась. Я боротимусь за Максима. Обманюватиму, даватиму брехливі свідчення під присягою, порушуватиму клятви, хулитиму Бога й молитимуся. Ребекка не перемогла. Ребекка зазнала поразки.

Роберт прибрав зі столу, і до бібліотеки повернувся Максим.

— Це був полковник Джуліан, — повідомив він. — Вони щойно спілкувалися з Сьорлом. Завтра він попливе з нами до човна. Сьорл йому розповів.

— Але чому полковник Джуліан, чому він? — запитала я.

— Полковник — магістрат Керріта. Він мусить бути присутнім.

— І що він сказав?

— Поцікавився, чи не знаю я, кому могло належати те тіло.

— Що ти йому відповів?

— Сказав, що не знаю. Що, на нашу думку, Ребекка була сама. Що ні про якого її друга мені невідомо.

— Він ще щось запитував?

— Так.

— І що саме?

— Запитав, чи не думаю я, що міг припуститися помилки в Еджкумі.

— Він так сказав? Він уже так сказав?

— Так.

— А що ти?

— Сказав, що можливо. Що я не знаю.

— То завтра він попливе дивитися на човен разом із вами? Він, капітан Сьорл і лікар.

— А також інспектор Велч.

— Інспектор Велч?

— Так.

— Але навіщо? Навіщо вам інспектор Велч?

— Такий порядок, коли знаходять чиєсь тіло.

Я більше нічого не сказала. Ми поглянули одне на одного. У мене знову трохи засмоктало під ложечкою.

— Можливо, їм не вдасться підняти човен, — промовила я.

— Можливо, — відказав Максим.

— Тоді вони нічого не зможуть зробити з тілом, чи не так? — запитала я.

— Не знаю, — відповів він.

Максим визирнув у вікно. Небо було біле й укрите хмарами, як тоді, коли я повернулася з круч. Утім погода була безвітряна. Усюди панували спокій і тиша.

— Я думав, що годину тому здійметься південно-західний вітер, однак він ізнову стих, — мовив Максим.

— Так, — відказала я.

— Завтра на водолаза очікуватиме штиль, — промовив він.

У маленькій кімнаті знову задзвонив телефон. У його пронизливому настирливому дзеленчанні було щось огидне. Ми з Максимом перезирнулись. Потім він вийшов до кімнати, щоб відповісти на дзвінок, зачинивши за собою двері, як і вперше. Мене досі не полишав дивний докучливий біль. Це відчуття перенесло мене на багато років назад, у дитинство. Я відчувала цей біль, коли була зовсім маленькою, а на вулицях Лондона вибухали звукові ракети, і я, тремтячи й нічого не розуміючи, ховалася за невеличкою шафою, що стояла під сходами. Це було те саме відчуття, той самий біль.

Максим повернувся.

— Почалося, — повільно проказав він.

— Ти про що? Що трапилося? — перепитала я; мене одразу вхопили дрижаки.

— Це був репортер. Із «Каунті кронікл». Питав, чи правда, що знайшли човен покійної місіс де Вінтер.

— І що ти сказав?

— Сказав, що так, якийсь човен знайшли, однак це все, що нам відомо. Це міг бути не її човен узагалі.

— Це все, про що він питав?

— Ні. Він поцікавився, чи можу я підтвердити чутку про те, що в каюті знайшли тіло.

— О, ні!

— Так. Певно, хтось обмовився. Не Сьорл, цього я певен. Водолаз або хтось із його друзів. Цих людей не спинити. Завтра ще до сніданку про це знатиме весь Керріт.

— А що ти сказав з приводу тіла?

— Сказав, що не знаю. Що нічого не можу їм розповісти. І що я був би вдячний, якби він більше мені не дзвонив.

— Це їх роздратує. Ти налаштуєш їх проти себе.

— Нічим не можу зарадити. Я нічого не розповідаю газетам. І не дозволю цим людям телефонувати й докучати мені запитаннями.

— Вони можуть нам знадобитись, — зауважила я.

— Якщо дійде до боротьби, я буду боротися сам, — відказав Максим. — Я не хочу, щоб мене прикривала газета.

— Цей репортер зателефонує комусь іншому, — сказала я. — Зв’яжеться з полковником Джуліаном або капітаном Сьорлом.

— У них він небагато випитає.

— Якби ж ми могли щось зробити! — мовила я. — Попереду стільки часу, а ми сидимо тут склавши руки й чекаємо на завтрашній ранок.

— Утім ми нічого не можемо вдіяти, — сказав він.

Ми й далі сиділи в бібліотеці. Максим узяв книжку, але я знала, що він її не читає. Раз по раз я помічала, як він підводив голову й прислухався, немовби знову зачув дзвінок телефону. Однак більше той не дзвонив. Ніхто нас не турбував. Ми, як і зазвичай, перевдяглися до вечері. Мені здавалося неймовірним, що о цій годині вчора я в білій сукні сиділа за туалетним столиком перед дзеркалом, поправляла кучеряву перуку. Це нагадувало старий забутий кошмар, який, сумніваючись і не вірячи, що це колись було, пригадуєш кілька місяців по тому. Ми повечеряли. Нас обслуговував Фріс, який уже повернувся. Його обличчя було серйозне, не виявляло жодних емоцій. Цікаво, чи був він у Керріті, чи чув що-небудь?

Після вечері ми повернулися до бібліотеки. Ми майже не розмовляли. Я вмостилася на підлозі біля Максимових ніг, поклавши голову йому на коліна. Він гладив пальцями моє волосся. Проте робив це не так відсторонено, як раніше. Уже не так, ніби пестив Джеспера. Шкірою голови я відчувала кінчики його пальців. Іноді він мене цілував. Іноді щось мені казав. Між нами більше не стояло жодних тіней, і якщо