Настя і вовки. Пробуди в мені звіра - Марія Люта
- Костоправ, ти з глузду з'їхала!? - Вже вдруге за цей вечір Гліб відповів мені цією фразою. Перший раз був, коли я запропонувала скуштувати бубликів у ресторані, а другий – ось зараз, коли ми – я, Гліб та два Андрії – вже розташувалися в нашому номері в готелі та влаштували "розбір польотів".
Я якраз розповіла, що обіцяла за два тижні доставити Акай Хоно звірину іпостась для одного з його партнерів. І тут така реакція... Може образиться чи що, про всяк випадок? А, гаразд, ще встигну, надто зараз розмова важлива.
- Не нервуйте, так. У мене є план, - заспокоїла я чоловіків.
- І який же? - Гліб звично примружився.
- Я збираюся знайти свою кішку, - відповіла незворушно.
- Кого? Ти про якогось свого домашнього улюбленця? - здивувався брат, також вирішивши, що я ненормальна.
- Це вона так свого снігового барса лагідно називає. Її втрачену звірину іпостась. Ти ж знаєш, що твоя двоюрідна сестричка перевертень? І не просто якийсь там вовк чи кенгуру, а кішка? - вставив своїх п'ять копійок експідлеглий Гліба. Хлопець ще не протверезів, і із задоволенням спостерігав, як здивовано витягується обличчя його тезки. - Ось тепер і ти у темі.
- Що!? Цього не може бути! - ошелешено вскочив з дивана брат. А потім так само різко сів назад і запустив п'ятірню у волосся. - Хоча ж дядько Алекс також ірбіс... І якщо ти його дочка, то... Стривай, але ж ти Мандрівниця Грані!?
- Навряд чи. Я думаю, що мої здібності походять від природи перевертня-кішки. Якщо в Акай Хоно забрати його дракона, то з нього вийде такий же Мандрівник, як і з мене...
- Ми відволіклися, – відрізав Гліб, буравлячи мене поглядом. Такий сердитий весь - ух! І очі чорнющі. Точно треба було образитися, може, пом'якшав би трохи... Шкода, що вже момент втрачений. - Ти ж не хочеш сказати, що збираєшся знайти свою іпостась і віддати її цьому... бізнесменові!?
- Що ти, звичайно ж, ні! - обурилася я. - Нікому, ніколи і нізащо!
- Тоді який твій план?
- Я знайду свого ірбіса...
- І?..
- ...І нікому його не віддам.
Тепер уже усі без винятку чоловіки подивилися на мене, як на божевільну. Я зітхнула і почала пояснювати докладніше:
- Акай Хоно погодився, що я його партнер, так? Так. А звіра я маю здобути теж "для одного з партнерів". Для кого конкретно - він не уточнив. Ось я і знайду для себе ірбіса. Формально я дотримаюсь договору.
Схоже, моє пояснення не реабілітувало мої розумові здібності в очах чоловіків.
- Це твоє "формально" – лише гра слів. На кону життя Кет і твоє...
– Натан прилітає сьогодні вранці. – перебила я Гліба. - У нього буде цілих два тижні, щоб підготувати все для визволення прекрасної принцеси з драконових лап. І Натан швиденько витягне Кет, перш ніж Акай Хоно вирішить, що я все ж таки обдурила його.
- Ти точно божевільна, - втомлено видихнув Гліб.
- Ну, чому ж... - Раптом заступився за мене брат. - У цих японців патологічна повага до слів та їх формулювань. Та й почуття гумору у них своєрідне. Можливо усе й вийде... Але Кет все ж таки краще витягнути раніше чи хоча б одночасно...
- Добре, припустімо Акай Хоно твою логіку оцінить, а Натан та армія Гліба підстрахують, якщо що... Але як ти збираєшся свого звіра знайти, та ще й так швидко? - Напівп'яний Андрій озвучив моє найболючіше питання, на яке у мене не було точної відповіді.
- Спершу я знайду рідного батька. Я сподівалася, що ви мені допоможете, - Я глянула на брата та Гліба. - Якщо ж ні, то знову поговорю з мамою і, можливо, Зінаїда Гаврилівна щось підкаже...
- Я востаннє бачив Олексія років сім тому. У Тибеті. Але навряд чи він там лишився... - задумливо протягнув Гліб.
- А ти? – запитала у брата. Я ставила саме на його обізнаність. - Ти щось про нього знаєш?
Андрій помовчав, а потім спитав тихо:
- А "вони", - кивок у стелю, - точно не чують?
- Ні, - так само пошепки відповіла я. Потім нормально: – І не бачать навіть. Я про це подбала.
Коли ми поверталися в готель, я сушила голову над тим, як убезпечити нас від стеження. Це було найважливішим першочерговим завданням. Так як у дзеркала, що порадив японець, вірилося не надто, то довелося винаходити щось нове. Ну, не зовсім нове... У клітці, що вкривала Білого від Мандрівників, була своєрідна структура. Точно я її скопіювати не змогла, але принцип все ж таки вловила і змогла повторити і навіть перетворити на щит. Щит складався з безлічі шестикутних чарунок, подібних до бджолиних сот, і встановлювався над кожним підзахисним окремо; але коли вони зближалися, їхні щити зросталися в один великий. А вже над ним я встановила дзеркало, щоб приховати саме плетіння щита. І я була абсолютно впевненою, що це спрацювало, бо вже встигла втекти свідомістю за Грань і поглянути звідти. Та ще й Кузю про всяк випадок запросила перевірити.
- Ну добре, – повірив мені брат. – Я знаю, де дядько Олекса.
- І де ж? - Не вірячи, що все так просто, я підскочила від хвилювання.
- У Непалі. В горах. Це неблизько, але знайти його буде не так вже й складно.
Хлопці ще обговорювали стратегію та тактику, безліч організаційних і, на перший погляд, банальних, але дуже важливих питань, таких як розселення сотні бійців Гліба, їхнє прикриття, призначення командирів, першочергові завдання і тд, - я слухала в пів вуха і лише іноді коротко відповідала, коли мене просили уточнити той чи інший момент. Усі мої думки витали десь далеко й високо у горах Непалу, у Гімалаях. Не вірилося, що я знайду біологічного батька. Цікаво, який він? А що, якщо він не кращий за свого брата? Хоча ні, адже мама казала, що він хороший, та й Гліб про нього говорив з теплом...
