Настя і вовки. Пробуди в мені звіра - Марія Люта

Тобто цей гад таки спостерігав за мною "згори". Так, Насте, завдання номер один, якщо я виберуся, - навчитися ховатися, екрануватися від будь-яких потойбічних підглядачів.

-  І все ж навіщо  вам я? - я вирішила таки домогтися прямої відповіді на це надважливе запитання.

Олекса схвально посміхнувся, оцінивши мою наполегливість:

- Як я казав, твої можливості щодо освоєння Грані потенційно безмежні. Потенційно. Без досвідчених наставників ти так можеш ніколи їх і не освоїти, мало того – ти можеш навіть не дізнатися про ці можливості. Звичайно, ти чогось досягнеш, якщо не загинеш через дурну помилку, але тикатимешся мордочкою навмання, як сліпе кошеня. Ми ж зацікавлені в тому, щоб твої можливості стали реальними. Не безкоштовно, звичайно: послуга за послугу. Ми навчаємо – ти нам допомагаєш. Не хмурся, - зреагував на мій скептицизм біобатько, - ми не просимо від тебе чогось, що суперечить твоїм уявленням про мораль. Навіть навпаки. Ти так переживаєш за дітей-перевертнів, і ми не хочемо ними даремно ризикувати, але без нових іпостасей нам не перемогти. У твоїх же силах знаходити і приводити вільних звірів будь-яких видів, не чекаючи повного місяця та Ритуалу Єднання, тобто не ризикуючи дитячими життями. Діти живі, ми з новими звіриними сутностями, твоя совість чиста – всі у виграші.

- Безперечно. Щось ще? – Холодно поцікавилася я.

- На найближчих пів року – тільки це. Я гарантую. Потім, звісно, ​​будуть інші завдання, але ти вільна відмовитися будь-якої миті, якщо щось тобі не сподобається.

Ага, звичайно. Помахаю ручкою і спокійно повернуся до магазину книги продавати. Так я й повірила.

- Я маю відповісти зараз?

– Ні. Ти маєш час подумати. Скажімо, тиждень.

– І що, я можу йти?

- Звісно. Запрошення на сімейну вечерю надішлю кур'єром. Андрій тебе проводить.

Я з сумнівом піднялася і озирнулася на всі боки: ніхто не хапав мене за руки, не сміявся, двері були не замкнені - невже я дійсно можу ось так просто взяти і піти? Не може бути все так легко. І як у воду дивилася.

Один із чоловіків-азіатів підвівся і хлопнув долонями - за його спиною відчинилися непомітні двері, впускаючи в кімнату двох: незнайомого перевертня і... Кет.

- Насста, - звернувся до мене японець ламаною українською, - поки ви думаєте, ваша подруга буде нашою гостей.

- Заручницею? – уточнила я, відзначаючи, як здивовано-обурено підскочили брови татуся. Оу, азійці самі виявили ініціативу, не попередивши його? Схоже, мій все-ж-таки-сподіваюсь-не-рідний-батько має не такий вже тотальний контроль, як йому б хотілося.

- Усього хорошого, раді знайомству. Знизу чекає ваш охоронець, - японець жестом показав мені на вихід.

Я махнула наляканій лисиці рукою і прослизнула у відчинені братом двері. Голова гула від надлишку емоцій, подій та інформації. Спати.

Терміново. Потрібно. Поспати.

А вже потім про все подумати.

Шлях на вулицю зайняв хвилину – не було дивних коридорів, світлових панелей та лабіринтів. Брат задумливо мовчав, я ж говорити була не в змозі.

Внизу мене зустрів інший Андрій.

- Ну слава Богу! Жива! Ти мене так налякала. Що сталося!?

- Кет у них. Про решту вдома. А ще краще завтра.

Вовк кивнув і зловив таксі, більше ні про що не питаючи, а вже за пів години ми були біля кімнати. Мріючи закутатись у ковдру на своєму затишному матрацику, я штовхнула двері і застигла, як крижана статуя.

У кімнаті був Він.