Настя і вовки. Пробуди в мені звіра - Марія Люта
Розділ 12.2
У дитинстві я часто заздрила дівчатам, які мали старшого брата. Однак зараз фраза якогось незнайомого чоловіка, про те, що я його рідна сестра, шокувала мене. Щось я не врахувала, що разом з біологічним батьком можу отримати й інших родичів на додачу. І вже точно не очікувала такого початку званої вечері.
"Настя, покер фейс!" - крикнула я на себе і насилу видавила посмішку.
Зір нарешті повернувся і я змогла озирнутися. Це була простора світла зала, а в ній - тьма люду різних національностей: як європеоїдних, так і азійських.
Всі погляди були спрямовані на мене. Хтось дивився приязно, хтось не дуже, але в більшості були "начеплені" добре відрепетирувані нейтрально-доброзичливі маски.
Нарешті в протилежному кінці зали я побачила господаря вечора - того, що назвався моїм братом. Високий, темноволосий, статний, впевнений у собі чоловік, на око ровесник Гліба. Він усміхався і простягав мені руку. Ну що ж, раз у мене вистачило розуму самій прийти в лігво звіра, то зараз бігти пізно. Та й неможливо.
І я ступила йому назустріч.
Перші кроки вниз сходами були найскладнішими. Від хвилювання у мене ввімкнувся тунельний зір: я не бачила гостей, що розступалися переді мною, зате явно відчувала їхні оцінювальні погляди. Інтуїція казала мені, що зараз я проходжу приховане випробування, і від того, як я себе проявлю, залежатиме подальше ставлення до мене і, можливо, вся майбутня доля.
Цікаво, як відреагують усі ці люди, якщо я раптом скину туфлі і з криком: "Скільки років, брате!?", повисну у чоловіка на шиї?
Уявивши подібну картину, я посміхнулася вже веселіше і, згадавши, як королева Єлизавета II вітає своїх підданих, злегка помахала рукою.
Новоявлений брат посміхнувся і пішов мені назустріч. Вигляд у нього був цілком доброзичливий.
І все було б нічого, якби не клята північ.
Її наближення я відчула майже фізично. Повітря стало ніби щільнішим, то там, то тут з'являлося знайоме мені марево. Здавалося, що ось-ось Грань зіллється з реальністю.
А потім - хлоп, я моргнула, а розплющивши очі, побачила за спинами гостей їхні другі іпостасі.
І ось тут мені стало страшно. Так страшно, як ніколи ще не було. Навіть на балу у Мстислава, коли я вперше побачила стільки перевертнів, я не зазнала й десятої частки теперішнього страху.
Так, довкола мене були перевертні. Але з їхнім існуванням у принципі я вже звиклась... Але ці перевертні... Вони були неправильними, неприродними. Якщо у нормальних звір і людська сутність були фактично єдиним цілим, продовженням одне одного, то у гостей сьогоднішнього прийому друга іпостась була прив'язана насильно. Як - я поки що до пуття сказати не могла, але що звірі страждали, була впевнена точно.
Їхні погляди були тьмяними, у деяких з них застиг пекельний біль, у інших - німе благання про допомогу, у третіх ще палав вогонь життя і жага помсти, а в інших не читалося вже нічого: у них не залишилося волі до життя, та й саме життя фактично покинуло їх. Живі мерці.
Крик жаху застряг у мене в горлі. Ноги підкосилися і я напевно впала б, але чиїсь руки підхопили мене і притиснули до чоловічого тіла. Ось вона яка - братська підтримка.
- Ти все побачила, - чи питання, чи твердження тихим шепотом мені на вухо. - Продовжуй усміхатися, або помреш.
Це не звучало як загроза. Суха констатація факту.
Вперше у житті мені не вистачило сил взяти себе в руки. Моє внутрішнє Я, що в важких ситуаціях підбадьорювало голосом Галі, зараз саме підібгало лапки і тихо скулило в темному куточку моєї свідомості. Єдина думка пульсувала в голові, що даремно я не попередила Гліба чи хоч Андрія, куди я йду, адже так вони й не дізнаються, що за жах тут діється і куди діваються викрадені у їх зграї звірині сутності і не зможуть їх врятувати. Те, що я живою звідси не вийду, було цілком очевидним.
- Настя, ну давай же! - голос мого ймовірного брата раптом став м'якшим, а сам чоловік злегка обійняв мене, ховаючи моє перекошене від жаху обличчя у себе на грудях. - Зберися, ти можеш!
"Брат, - промайнула в мене думка. - Це справді мій брат".
Від несподіваної підтримки у мене повторно підкосилися ноги, але, дякувати Богові, брат тримав міцно. У мене всередині розлилося відчуття тепла та подяки до цього абсолютно незнайомого чоловіка, що додало мені сил і якоїсь відчайдушної хоробрості.
Так що, коли ми розвернулися до гостей і під ручку попрямували до найближчої групи людей, на моєму обличчі вже світилася промениста і абсолютно фальшива посмішка.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно