Блискавична для ельфа - Марита Полл

- Що це з нею? – першою заговорила Лейра. 

- Джені? Що там, дівчинко? - я присіла біля кішки і погладила по голові. 

Джені наїжачилась ще сильніше. Її вовна стовбичилася в сторони, ніби наелектризована. Гарчання стало більш загрозливим, і я відсмикнула руку. Я підійшла до дверей і визирнула назовні, охорона лежала на підлозі, підпираючи стіни. Непритомні, чи мертві? 

- Що відбувається? - прошепотіла над самим моїм вухом Лейла. 

- Не знаю. - так само пошепки, відповіла їй. — Але гадаю, що нам краще залишатися в кімнаті. 

Зачинила двері і притулилася до неї спиною. Що робити? Потрібно зв'язатись з Араторном, але як? Була лише одна ідея, як покликати допомогу. 

- Джені! Мила, допоможи нам. Потрібно знайти Квіла і привести сюди. Чи зможеш? - на моє прохання, кішка відгукнулася, відразу переставши гарчати і підійшла до дверей, щоб я її випустила. 

— Татіє, що ти робиш? Вона наш єдиний захист у ситуації, що склалася. - зачинила Лейра, двері, що вже відчинилися. 

— Ми не знаємо, що відбувається. Охорона виведена з ладу, за стіною хтось чи щось є. Ми не можемо гаяти час. Нам потрібна допомога, і якщо це можливо, Джені приведе того, хто нам допоможе. 

- Татія, права. Якщо Джені і може кого знайти, то це того, чий запах вона знає і любить. - підтримала мене Лейла. 

— А що, коли з нею щось станеться, поки вона шукатиме допомоги? Ви подумали про це? – стояла на своєму, молодша із сестер. 

— Якщо ми сидітимемо і чекатимемо, поки нас знайдуть і врятують, може статися що завгодно. - я вперла руки в боки. 

- Лейро, ми не можемо ризикувати життям Татії. Вона – учасниця відбору, і наша подруга. 

- А життям Джені, значить можемо? 

— Це єдиний наш шанс. Що, коли там, - я кивнула на стіну, на яку гарчала гірська кішка. — Той, хто був минулого разу в моїй кімнаті? Він небезпечний. 

Лейра відчинила двері, випускаючи Джені. 

— Бережи себе, кицько! - прошепотіла дівчина, дивлячись кішці в очі. 

Дженні вислизнула за двері, і помчала коридором. 

Ми намагалися поводитися тихо. Більше мовчали, але якщо й говорили, то тільки пошепки. Через дві години ми всі були на межі. Дженні не повернулася. Охорона за дверима так і лежала на підлозі. Слава богу, не мертві. Лейла перевірила. Від стіни віяло холодом, а біля самої підлоги розповзався сіро-жовтогарячий туман. Ми з дівчатами, з метою безпеки, перебралися в протилежний від неї бік. 

Я хотіла зняти брошку, і за допомогою своєї божественної сили просканувати стіну, але Лейра перехопила мою руку. 

- Не варто. Що, якщо це перевірка? Ти можеш себе видати. 

— Дивно… — визирнула на балкон Лейра. — Наче весь палац заснув, а тільки стемніло. 

Ми з Лейлою теж вийшли на балкон. Тиша стояла трунна. Навіть птахи мовчали, і цвіркунів нечутно. Всі вікна були темними, хоча в цей час спалахує магічне освітлення. 

- Що це? – злякано прошепотіла Лейра, показуючи пальцем на землю. 

І було від чого злякатися. По землі стелився такий же, сіро-жовтогарячий туман, як біля стіни в моїй вітальні. Він виповзав з прочинених дверей і вікон палацу, і обрамляв його стіни на відстані двох-трьох метрів. Далі туману не було. Але він намагався розповзтися далі, періодично насуваючись на незаймані ділянки саду, але відповзав назад, залишаючи після себе, зів'ялі... ні не так... засохлі рослини. На це було не просто страшно дивитися, а дуже моторошно. По спині побігли мурашки. 

— Найімовірніше, саме цей туман і приспав усіх у палаці. - висунула я припущення. 

— Але чому він не проник у наші покої? - подивилася на мене Лейра. 

— На ці покої поставлено багато різних магічних охранок. Лур Араторн, пан Гварет та пан Квіл, особисто їх встановлювали. А цей туман, очевидно, магічний. - прошепотіла Лейла. 

— Але в чому його суть, для чого його застосували? А головне, хто? Чи не для того ж, щоб приспати весь палац і пограбувати? - розмірковувала я в слух. 

— У скарбницю не пробратися. Там стільки охоронних заклинань, що й муха не пролетить, не помічена. - заявила Лейра. 

- А хто її помітить? Всі сплять! - чомусь різко відповіла я. 

— Цей туман, навели не просто… — задумливо промовила Лейла, дивлячись на туман. — Може вбити когось хочуть? 

- Вбити? О, Боже мій! - прикрила я рот долонькою, так як осяяння прийшло раптово. - Вовки! 

- Що, вовки? - не зрозуміли дівчата мого переляку. 

- Вовки! Перевертні, що прибули вчора до палацу, для підписання договору про союз королівств. Що якщо хочуть убити саме їх? 

— Якщо це станеться, то буде війна. - прошепотіла, біліючи Лейла. 

- Що будемо робити? - запитала Лейра, дивлячись на мене. — Я ж бачу, як рухаються твої мізки. Чого вдумала? 

— Потрібно дістатись до покоїв альфи. Делегацію вовків поселили у крилі Араторна. 

- І що ми будемо робити? Сидіти над тілом альфи і чатувати на нього? – посміхнулася Лейра. 

— Треба привести його до тями, якщо він спить, і сховати. 

У двері пошкрябалися, і ми з дівчатами, підстрибнули від несподіванки. Я повільно підійшла до дверей. Туман, що розповзся по всій вітальні, вже діставав мені до колін. Дряпання об двері, наче чиїсь пазурі, пролунало знову. 

Може, Дженні повернулася? Я прочинила двері і обережно визирнула. Дженні. І не одна. 

Переді мною стояли дві гірські кішки та п'ять вовків. Відчинила двері ширше, пропускаючи перевертнів і мою улюбленицю до моїх покоїв. Найбільший вовк і наш кіт, вийшли на балкон, я пішла за ними, щільно зачинивши двері, ще й ключ повернула в замку. Оборотні набули людського вигляду. 

— Я так радий, що з вами все гаразд, лура Татія. – полегшено посміхнувся Квіл. - Луро Татія, познайомтеся, це глава Королівства Алларіз, Херліф. ХЕРЛІФ, це лура Татія, учасниця відбору, і підопічна його Сяйства Араторна Хайме. 

— Приємно познайомитись, лура Татія. 

— Я думала, що цей туман напустили, щоб вас убити, але ви не заснули… 

— Вбити мене? Цей туман не діє на перевертнів, у звіриній іпостасі. – посміхнувся альфа, блиснувши жовтими очима. — Але боюся, що вбити справді когось хочуть. Того, хто заважає і…