Все одно ти будеш мій - Джейн Лоурен
Я змогла поспати тільки годину - весь інший час крутилася в ліжку, ловлячи себе на поганих думках. Ох, не можу так - потрібно пройтися. Тихо встала, вийшла з кімнати й спустилася вниз на кухню. Підійшла до графина і налила собі трохи соку у склянку. Тільки я хотіла надпити, як відчула чиїсь руки на свої талії. Я здригнулася від страху і різко обернулася, проливаючи сік на підлогу. Я подивилася на людину переді мною.
- Боже, ти нормальний? Так можна дістати інфаркт зі страху! - закричала, відставляючи склянку і долонями витираючи мокрі плями на сукні.
- Тихо, тихо не кричи, - пошепки промовив Дейв, зробивши так само зі своєю футболкою, на яку теж попали краплі. - Чому ти не спиш?
- Не можу заснути. Постійно думаю про Лію... Цікаво, як вона там? - я перейшла на шепіт.
- З нею все гаразд. Якби щось сталося, нам би подзвонили. Сама чула, що лікар казав - їй уже нічого не загрожує.
- Так, ти маєш рацію... А ти чому не спиш?
- Я розмовляв зі своїм другом. Ти ж знаєш, що у нас різні пояси, і сьогодні моя черга прокидатися вночі, - втомлено усміхнувся він.
- Ти сумуєш за ним? - спитала різко я, бо мене дійсно цікавило те, чи знає Дейв, як це "скучати"...
- Напевно, так, це ж мій найкращий друг. Ми завжди були разом, а тепер... От уяви собі, що ти переїхала в інше місто, та й взагалі на інший континент, а Лія залишилася тут.
- Я розумію...
-Але я не засмучуюсь. Він обіцяв мені, що обов'язково найближчим часом прилетить, щоби навідати мене.
- Дійсно? Це ж круто.
- Так, було б непогано... - прошепотів хлопець, і ми затихли на пару хвилин, думаючи кожен про щось своє.
- Я, мабуть, піду в кімнату, - порушила тишу я, обертаючись до виходу.
- Ти ще збираєшся спати? - неочікувано запитав Дейв, а я здивовано відповіла:
- Не знаю, а що?
- Ходімо до мене, - сказав він, взявши мене за руку.
- Що? Навіщо? - звела бровами я.
- Хочу показати тобі дещо.
Я невпевнено кивнула, і він повів мене до своєї кімнати. Дивно звісно іти до нього в кімнату одній, вночі, але цікавість все одно бере верх. Ми зайшли, і Дейв, зачинивши за нами двері, підійшов до мене.
- Ой, чекай, я дещо забув, - сказав він і дістав зі своєї шафи плед, накинувши мені його на плечі.
- Навіщо мені це?
- Хочеш простудитися на балконі у таку холодну ніч?
- А навіщо ми йдемо на балкон? - знову вирвалося у мене.
- Ані, забагато питань. Проходь, - кивнув мені Паркер і показав на балкон.
Я повільно зайшла туди, він за мною.
- Ну і що ти хотів мені тут показати? - сказала я, розглядаючись навколо.
- Не там шукаєш, - засміявся хлопець. - Подивися вгору.
Зробила так, як просив він, і побачила... Вау, все небо у зірках. Все. Абсолютно все.
Ох, як так люблю дивитися на зорі вночі, але восени це рідко виходить через погодні умови. Частіше влітку, коли можна сісти на зручне крісло з чашкою чаю в руках.
Я заворожено задивилася на небо і навіть встигла забути, що знаходжуся тут не сама.
- Подобається? - порушив мовчанку Дейв, близько підійшовши до мене. Я відчувала його дихання в себе на потилиці.
- Дуже. Ти знав, що я таке люблю? - запитала здивовано я.
- Ні, але тепер знаю, - по голосу можу сказати, що він стоїть ззаду і задоволено усміхається.
Хлопець злегка обійняв мене за руки і підняв очі, щоби дивитися на зірки разом зі мною. Ох, це було дійсно прекрасно. Цей момент був настільки ідеальний, спокійний, інтимний, що я змогла на трохи відволіктися від нав'язливих поганих думок. Потім його руки опустились на мою талію, а губи на мою потилицю, переходячи на шию. Боже... Я підняла голову вверх, щоби відкрити йому більше простору, але він навпаки обернув мене до себе обличчям і вп'явся у губи. Ноги стали ватними. Ну як... як я можу відштовхнути його, коли він робить з моїм тілом і здоровим глуздом такі метаморфози?
- Ти знову нічого не хочеш мені сказати? - Паркер злегка відтягнув мою губу, прикушуючи.
Я зашипіла.
- Про що ти?
- Визнай, що ти закохалася в мене, - він відсторонився, мутним поглядом дивлячись на мене.
- Ти не байдужий мені, але й не близький. Така відповідь задовольнить тебе?
- Ні, бо вона неповна, - відповів той, і хотів щось додати, але я встигла перебити та перейти на спокусливий тон:
- А ти, Дейве Паркер, нічого не хочеш мені сказати?
- Про що це Ви, Аніка Айлен? - запитав так офіційно, і зі своїм "добрим" сарказмом, Дейв.
- Ну як про що? Ви тут, до речі, самі до мене пристаєте, може це Ви спершу визнаєте, що я Вам не байдужа? - відповіла я з таким же офіціозом.
Здається, що йому ця розмова не сподобалася. Дейв відійшов на декілька кроків від мене, і замовк на пару секунд, думаючи про щось. Я терпеливо чекала хоча б якоїсь відповіді. Мені було важливо знати, чи доведуть ці стосунки до чогось доброго, чи все це марна справа, і нам варто закінчити з цим зараз, щоби не пошкодувати у майбутньому. Поки я прокручувала це в голові, Паркер різко заговорив.
