Все одно ти будеш мій - Джейн Лоурен

Попередження!

Читайте цю главу з обережністю. Вона містить чутливий вміст, який деякі люди можуть вважати тривожним. Пам'ятайте, що життя - найцінніше, що у вас є. Дякую.

Мене почало трусити не на жарт. Я вперше в житті розгубилася і не знала, що робити. Увесь цей час на мене здивовано дивився Дейв, і коли я заплакала, він зразу же підбіг до мене.

-Ані, що сталося? Що з Лією? - запитав нервово Дейв.

Я не могла сказати ні слова, продовжуючи плакати.

Так, Ані, треба взяти себе в руки. Треба мчати до Лії!

Через хвилину, я опанувала себе і сказала Дейву, що потрібно їхати до моєї подруги додому. Той без зайвих питань погодився і ми побігли до машини. Сівши у салон автомобіля, ми з шаленою швидкістю поїхали вниз трасою.

Мене почало нудити від страху. Боже, якщо з Лією щось трапиться, то я Райана власними руками задушу. Фу, навіть думати про таке страшно! У глибині душі, я все ще сподівалася, що ми приїдемо і Лія буде сидіти в себе у кімнаті, слухаючи музику з плеєра. 

Про всяк випадок треба подзвонити батькам Лії. Так і зробила. Спершу запитала, де вони знаходяться і, як я і думала - вони не дома. Лія б не думала про такі дурниці перед батьками. Я сповістила їх про те, що Лія подзвонила до мене і почала говорити про те, що хоче попрощатись і все інше... Місис Нілсон зразу сказала, що будуть з містером Нілсоном вдома з хвилини на хвилину, але ми Дейвом їх випередили. Я на каблуках вибігла з машини й зайшла у двір. Підбігла до вхідних дверей, почала сильно стукати та кричати. Мої страхи підтверджуються - на жаль, ніхто не відчиняв. До мене підбіг Дейв.

- Ну що там? - стурбовано відповів він.

- Мені ніхто не відчиняє, Дейв! О Боже, там Лія... сама, - почала знову плакати я.

- Ану відійди, - сказав хлопець і легенько штовхнув мене вбік.

Він з всією силою накинувся на двері, стараючись вибити їх. Скоріш за все, нам доведеться купувати нові двері, але бляха подруга мені важливіша, ніж якийсь там кусок дерева.

Декілька ударів, і Дейв змів виламати їх. Я пролізла всередину і миттю побігла у кімнату Лії, Паркер за мною. Двері у кімнату Лії були відчинені. Я забігла в кімнату, а там...

А там Лія, яка лежить на ліжку без свідомості, а в її руці пуста баночка від снодійного. Я побачила її та зразу кинулася до ліжка:

- Господи, Лія! - заверещала я не своїм голосом, беручи її на руки. Вона взагалі не реагувала. - Вставай! Я тут, чуєш? Твоя Ані тут! Ліє, розплющ очі, благаю тебе!

Я заплакала ще дужче, обіймаючи її. Пальцями я спробувала знайти її пульс на шиї, і...

- О Боже, вона жива!

Я обернулася до Паркера і крикнула:

- Дейве, чого ти стоїш там?! Допоможи мені! Їй треба до лікарні, терміново.

Хлопець стояв каменем, навіть не ворушився, але коли почув мій крик, то кинувся до Лії, взявши її на руки, і поніс до машини.

Я зняла свої каблуки й босоніж вибігла за ними,  в одній руці тримаючи взуття, в іншій телефон. Ще раз подзвонила до місис Нілсон і сказала їм їхати зразу у міську лікарню. Її мама плакала мені в трубку, і питалася, що сталося, але я просто не мала часу їй це все розказувати, тому скинула виклик. Підбігла до машини. Дейв якраз клав Лію на заднє сидіння. Я сіла поруч з нею, сперши її голову собі на плечі та обійняла її міцно-міцно.

- Все буде добре, мила, я не дам тобі закінчити своє життя таким чином, - прошепотіла я, і відчула смак сліз у себе на губах.

Дейв тим часом швидко сів за кермо і, натиснувши на газ, повів машину. Цілу дорогу я не могла прогнати з голови погані думки. Що буде, якщо я втрачу її? Вона, як маленька частинка мене. Вона мені, як рідна сестра, яка ніколи не покидала мене і підтримувала ще з дитинства. Я не можу втратити її. Ніколи не дозволю цьому статися.

- Як вона, Ані? - нервово запитав Дейв, не спускаючи погляду з дороги.

- Вона ледь дихає. Їдь швидше, будь ласка! - благала я його.

- Ми вже близько. Потерпіть ще трохи.

Після цього ми настільки поспішили, що навіть декілька разів проїхали на червоне світло. Схоже скоро комусь прийде чималий штраф... Але Дейв не думав про те в цей момент. Через хвилину ми були на місці. Я швидко вийшла з машини, дозволяючи Дейву взяти Лію на руки. Навіть не зачинивши машину, ми помчали у лікарню. Там я добігла до реєстратури і коротко розповіла медсестрам, що трапилося. Дівчина, яка там сиділа, уважно вислухала мене і покликала лікарів. Прибігло четверо лікарів з каталкою і кудись повезли мою Лію. Я побігла за ними:

- З нею точно все буде гаразд?

- Сподіваємося на це, чекайте тут, - сказав один з них, і повезли Лію в операційне відділення, зачинивши двері прямо перед моїм носом. Я втомлено сповзла по дверях вниз, сідаючи на холодну плитку, і знову заплакала. До мене підбіг Дейв:

- Ані, встань! Заспокойся, - він взяв мене за руки, допомагаючи піднятися, але я відмахнулася.

- Заспокойся? Моя подруга на волосині від смерті, а ти кажеш, щоб я заспокоїлась?!! - закричала я, і всі люди навколо звернули на нас увагу.