Все одно ти будеш мій - Джейн Лоурен

- Перестань кричати й візьми себе в руки. Сльозами ти ні собі, ні їй не допоможеш! - підвищив тон Дейв, силою піднімаючи мене. 

- Пробач, я... - прошепотіла я, притискаючись до нього.

- Тихо... Все буде гаразд. 

Я повільно порахувала в думках до десяти, щоби втамувати свою істерику, і це трохи допомогло. Дейв помітив, що я стою босоніж на холодній плитці, тому побіг у машину за моїми каблуками. Тим часом я, побачивши стільці в коридорі, пішла і сіла на них.

 Боже, я прошу тільки одного - нехай Лія виживе. Це найбільше, що я бажаю зараз. 

Від втоми знову хотілося втратити свідомість, але я тримала себе в руках заради подруги. Я повинна бути сильною. 

Дейв приніс мені взуття і сів біля мене. Я знала, що маю подякувати, але замість того просто сперлася на нього і тихо проскавуліла від болю. Він погладив мене по голові, і я відчула легенький дотик його губ на моїй скроні.

Ми просиділи так хвилин десять, поки не почула знайомі голоси в коридорі недалеко від нас. Це батьки Лії. Ну нарешті!

- Ані... Ані! Що з моєю дочкою? - підбігла до мене мама Лії у сльозах.

- Я не знаю подробиць, місис Нільсон. Ми привезли її сюди, бо вона лежала на своєму ліжку без свідомості. У її руках була порожня баночка від снодійного, - мій голос зірвався на останньому словосполученні.

- Боже! Бідна моя дівчинка! Це я у всьому винна... Якби я залишилася вдома, то вона б цього не зробила! - почала плакати вона.

У цей час до неї підійшов її чоловік, а він і тато Лії, і промовив:

- Все буде добре, кохана. А тобі, Ані, дякую, що не залишила Лію. І вам, юначе, - звернувся він до нас з Дейвом.

Паркер стримано кивнув, підіймаючись з крісла і підходячи до дверей операційної, а я відповіла:

- Не варто за це дякувати, я й без цього зробила б це. Вона моя найкраща подруга. Вона моя рідна...

Я піднялася з крісла, залишаючи батьків подруги наодинці, а сама підійшла до Дейва, обіймаючи його. Він спробував усміхнутися мені, щоби підбадьорити, але в такій ситуації, це не дуже виходило.

Пройшло купу часу, а ми все ще чекали на появу лікаря зі звісткою. Я щиро вірю, що вона буде втішною. Минула третя година, у Вашингтоні майже північ. За цей час я встигла подзвонити своїй мамі й сказати, що я не буду ночувати вдома, і розповіла всю історію.
Мама, на диво, зрозуміла мене і дозволила залишитися тут. Ще я не забула сказати, що зі мною є Дейв, щоби його батьки теж не хвилювалися.

Минуло ще пів години. Я сиджу на лавці, спершись головою об плечі Паркера, і намагаюсь дрімати. Батьки Лії стоять в стороні та щось обговорюють, а Дейв просто сидить мовчки. Ще через двадцять хвилин нарешті вийшов лікар. Ми всі підбігли до нього і "завалили" питаннями, чи жива Лія, чи все гаразд. Я думала, що впаду, поки чекала на його відповідь. Зрештою, він сказав:

- Вона жива, проте у важкому стані. Ми довго відкачували її, і якби ви привезли її на десять хвилин пізніше, то скоріш за все, вона б не вижила. Зараз вона у реанімації, спить. Я раджу вам всім приїхати уже сьогодні після обіду, якщо захочете її побачити, але не раніше. Але запевняю вас, її життю уже нічого не загрожує.

Після слів "її життю уже нічого не загрожує" ми видихнули спокійно. Я була на сьомому небі від щастя, що моя Лія вижила. На моєму обличчі вперше за декілька годин з'явилася усмішка.

- Ані та Дейве, дякуємо вам ще раз, що врятували нашу доньку. Те, що вона вижила - ваша заслуга також. Але ви можете їхати додому, щоби відпочити трохи, а ми залишимося тут і якщо що, одразу ж повідомимо, - сказав містер Нілсон, притримуючи мене за плечі.

- Дякую за турботу, але я залишуся тут, - різко сказала я, але Дейв перебив мене:

- Ані, поїхали додому. Тобі сказали, що раніше вечора ти не побачиш Лію. Поїхали. Ти виспишся, приймеш душ, поїж, і тоді ми знову приїдемо.

Я навіть не мала сил з ним сперечатися. Мене боліло все: спина, голова, ноги. Я просто хотіла лягти в ліжко.

- Добре, їдемо. Але, будь ласка, містер і місис Нілсон, подзвоніть мені якщо щось знадобиться, і, не дай Боже, станеться, - сказала виснажено я.

Вони кивнули. Ми розпрощалися і покинули лікарню.

Я сіла в машину і ми поїхали додому. Надворі дуже темно, як-не-як, вже майже друга ночі. В цілковитій тиші ми доїхали, так і зайшли у будинок, нічого не сказавши одне одному. Я зняла взуття і тихо, щоби не розбудити батьків, піднялася на другий поверх. Ох, щоби чорти взяли ці підбори! Ноги гудять просто... Дейв пішов за мною. Біля моєї кімнати ми зупинились.

- Ти як? Заспокоїлась? - запитав турботливо хлопець.

- Можна сказати й так. Жахлива ніч, одна з найгірших в моєму житті, - відповіла виснажено я.

- Мені шкода...

- Ох, я не про наш вечір, ти знаєш. У той момент було все прекрасно, - одна моя сльоза покотилася по щоці вниз, але я встигла її змахнути, щоби Дейв не побачив.

- Але закінчилося все не так, як я планував, - тяжко вдихнув він, беручи мене за руку. - Нам потрібно виспатися.