Діамантовий шрам - Мирослава Білич
Найсильніше почуття – розчарування. Не образа, не ревнощі і навіть не ненависть... після них залишається хоч щось у душі, а після розчарування – порожнеча.
Еріх Марія Ремарк
Іванка. 2017 рік
Друга половина дня засмутила через самотність. Руслан більше не заходив до мене, я навіть до гостинної спускалась, однак не зустріла його. Напевно, поїхав у справах, я ж не єдина проблема, яка звалилась йому на голову. Та й не варто забувати, чим він займається, думаю, спокій цьому чоловікові лише сниться. З невідомих причин я перестала засуджувати їхній спосіб заробітку, або просто хотіла знайти виправдання Руслану, і знаходила, щоразу думаючи про це.
А ще я постійно думала про нас. Таких теплих стосунків і щирих зізнань у мене ніколи не було, як і руйнівних почуттів. Чому руйнівних? Бо я забула про все на світі, весь всесвіт тепер – у зелених очах. Обожнюю за ним спостерігати, за мімікою, жестами, ходою і взагалі всім. Як же впевнено і спокійно він віддає накази своїм людям, одразу видно, що Руслан – природжений лідер. Я жодного разу не бачила його роздратованим або злим, хоча приводів було чимало. Навіть у нашій сварці він поводився стримано і врівноважено. Досить одного жесту чи погляду, щоб всі довкола починали слухатись і виконувати його волю. Лише зі мною Руслан міняється навіть виразом обличчя, яке стає розслабленим, а голос набуває спокійного і низького тембру.
До вечора просиділа сама у кімнаті. І пішла проти своїх принципів. Неправильно нехтувати подарунками, та й Руслан, очевидно, старався. Знайшла в одному з пакетів красиву чорну сукню, засипану маленькими камінцями. Наважилась одягнути її для нього. Витончена річ лягла ідеально на всіх скромних вигинах мого тіла. Взула босоніжки на маленькій шпильці, ноги одразу стали виглядати довшими, чим вигідно підкреслили образ. Розпустила волосся по темній тканині, щоб контрастувало і блищало, як те золото. Напевно, так і повинна виглядати панянка такого чоловіка – вся у чорному і вишуканому. Вже уявила, як дивитиметься на мене, і радісна усмішка сама заграла на вустах.
Вже думала спуститись до вечері, однак її подали до моєї кімнати на пів години раніше. Стало дивно, будинок наче помер, бо ніхто не видавав жодного звуку. Шумів лише дощ, що знову лив стіною за вікном. Знехтувавши вечерею, все ж спустилась вниз, тільки в залі нікого не знайшла, навіть світла було менше. Дарма чепурилась, бо хазяїна, схоже, не буде вдома цього вечора. З розчаруванням піднялась наверх до своєї кімнати.
Обережно стягла з себе сукню і знайшла красивий комплект із натурального шовку – біла коротка нічна сорочка і довгий халат, все обшито дуже красивим мереживом. Я прийняла ванну й одяглась у ці речі, у них справді почувалась дорого і красиво, навіть у нічний час. Трохи покрасувавшись перед дзеркалом і дивуючись власному відображенню, я спіймала себе на думці, що ніколи не була такою жіночною. Вкотре оглянула порожній краєвид за вікном і лягла на ліжко, майже одразу заснувши.
Перед бурею завжди буває затишшя. У цю мить треба втікати і рятуватися, та люди сприймають все як належне і розслабляються в омані тиші. Тієї злощасної ночі я – померла. Залишилось тіло, а от все світле всередині перетворилось на суцільний біль, від якого неможливо врятуватись. Я не знаю тієї сили, що змогла б повернути наївну дівчинку Іванку, яка вірила у щастя і щирість людей.
Руслан прийшов до моєї спальні посеред ночі, точніше – прийшла його примара, вся наповнена алкоголем і хтивістю. Є такі миті у житті, які хочеться забути, стерти з пам’яті назавжди. Та вони болючими шрамами залишаються всередині і за найменшої нагоди дають про себе знати. Він знищив усе святе, що я знайшла у наших стосунках. Потоптався огидним вчинком по моєму наївному серцю. Із Руслана, якого я безтями покохала, перетворився на мерзотника, вартого лише ненависті...
Тільки на ранок я трохи прийшла до тями, наскільки це було можливо. Дивилась у стелю скляним поглядом і сотні разів прокручувала минулі події. На автоматі ввійшла до вітальні, бо несила була перебувати з ним ув одній кімнаті. Світла зала почала здаватись гіршою за сире і плісняве підвальне приміщення. Цей дім робив красивим саме Руслан, його образ спотворився у моїх очах, і все довкола стало ідентичним. Я думала, що очима дивлюсь на світ, а виявилось – душею. Поглядом зачепила вітрину з вазами. Обережно до неї підійшла, тремтячими пальцями торкалась блискучого скла. Ці вази – найдорожче, що є у цього негідника. І щось всередині, досі не звідане мною почуття, змусило йому помститись, я мала на це право. Русий поглумився над усіма цінностями у моєму серці, а я – знищу його єдину найбільшу цінність.
Мов зачарована, підняла руку вверх і одну за одною перекидала вази на керамічну підлогу. Вони із тріском розбивались, розлітались маленькими уламками по залі, а я не зупинялась, тримала руку витягнутою і впевнено йшла вперед. Під гучні звуки до зали збіглись усі злочинці, що були у цьому домі. Я не бачила їх, відчула негативну енергію, якою від них так сильно тхнуло. Та справжнє зло почулось згодом, на жаль, я встигла запам’ятати звук його кроків. Він спускався сходами, весь переляканий і чубатий, на плечах зім’ята сорочка, штани без ременя, а ноги босі. Яким же жалюгідним він тепер мені здався, минулої краси наче і не було. Коли майже підійшов і між нами залишилась відстань у кілька метрів, я змахнула останню вазу, ту, що сама сюди поставила. Відчуття, мабуть, межували з тими, коли людина дивиться іншій у очі й без емоцій натискає на курок. Знає, що вб’є цим жестом, а жалю нема.
Я бачила його все ще хмільний стан, скажену лють ув очах і перекошене від болю обличчя, однак не відчувала страху. Я взагалі перестала що-небуть відчувати. Думала, хоч маленька помста принесе полегшення, але помилилась. Здається, все це не з нами відбувається, просто кошмарний сон. Ми ж були вчора щасливими, красиво одягненими, рука об руку через негаразди. А ці двоє, що перестали бути схожі на нормальних людей – чужі, незнайомі створіння.
