Діамантовий шрам - Мирослава Білич

Руслан розвернув мене до себе і з розпачом дивився прямо в очі. Потім ніжно торкнувся підборіддя грубими пальцями, погладив по щоці. Від його розповіді і ніжності сльози покотились по щоках, стало так важко на душі і приємно водночас. Який же він красивий, отак зблизька, коли можу розгледіти кожну рису його обличчя, щоб закарбувати у пам’яті.

- Та справжніх цінностей, таких, що не можна купити за гроші, у мене немає, зовсім.

Я не встигла щось зрозуміти, як губи Руслана накрили мої, а мужні руки обійняли і пригорнули до себе. І подумати ніколи не могла, що поцілунок може бути настільки ніжним і чуттєвим. У цю мить забула про все на світі, і навіть про те, хто я і хто він. Просто поринула у неймовірні відчуття з головою. Сама не розуміла чому, але так само обережно відповідала на поцілунок. Руслан продовжив гладити мою щоку, і я наважилась розплющити очі, щоб зустрітись із його затуманеним поглядом.

На щастя, я отямилась і обережно вислизнула з його обіймів. Стало прикро і соромно за свій вчинок. Я ж маю іншого, нареченого, хіба так належить поводитись? Доки мій Сергій там журиться за мене і не знаходить собі місця, я тут із його ворогом...

Руслан наполегливо вивчав мою реакцію і робив він це з розчаруванням на обличчі. Зрозумів, що шкодую. Я не хотіла його скривдити, тому спробувала якось зарадити ситуації. Поділитись власним болем і таким схожим на його.

- Моя мама теж померла, коли я була дитиною. Вона ж через мене і померла, тепер я намагаюсь залагодити провину добрими вчинками. Думаю, вони нас бачать згори, і наші старання теж.

Згадка про маму одразу витіснила всі інші відчуття і переживання. Я різко засумувала і сльози покотились по щоках. Бо завтра я не тут мала бути, а тепер це неможливо.

- Що тебе стривожило? Скажи, Іванко, і я спробую зарадити.

- У мами завтра день народження, я вперше не зможу піти її привітати.

Я не чекала на відповідь Руслана, поспішила піти до своєї кімнати. Втекти від важкої реальності і самої себе. Якби він не викрав мене, то я змогла б жити звичним життям, виконувати свої обов’язки. А натомість втрачаю себе і піддаюсь досі не відомим почуттям. Хіба може людині бути добре у такій ситуації? Та настільки, щоб забути про все і хотіти залишитись тут. І ні, мене не звабив його будинок чи крутий статус. Руслан пробирається набагато глибше, аж до самого серця. Він встиг мене вислухати, підтримати і самому розкритись за кілька днів, за кілька коротких митей, проведених удвох. Сергій же залишається загадкою за роки спільного життя, і мої думки його не надто цікавлять. Якби ж все було по-іншому... Якби ми зустрілись раніше...