Діамантовий шрам - Мирослава Білич

Прийшла любов непрохана й неждана – ну як мені за нею не піти?

Василь Симоненко

Іванка. 2017 рік

Ледь розтуливши сонні повіки, побачила за вікном рясний дощ і туман. Здається, я проспала досить довго під приємний шум, який долинав із вулиці. Одразу стало сумно і важко на душі. От і настали осінні і холодні дні, які так важко приймати після приємного літнього тепла. Більшість свого життя я сумую, а коли така погода – можу довгий час не всміхатись взагалі. У похмурості погоди варто згадувати приємні і світлі миті, яких у мене майже нема, або нема зовсім.

Я ліниво провернулась на інший бік, щоб ще трохи полежати, слухаючи шум за вікном. Від побаченого зіпнулась у сидяче положення, бо перелякалась. Руслан знову сидів біля мене, тепер уже на стільці. Красиво вдягнений, як і завжди, у темній сорочці і чорних штанах. Як же прикрашають його тіло темні речі, які контрастують зі світло-коричневим відтінком шкіри. Та найбільше виділялись яскраво-зелені очі, від яких погляд відвернути було неможливо. Вони абсолютно не вписувалися у цілісний образ, чим робили його обличчя незвичним і магічно красивим.

- Що ти тут робиш?

Досить логічне запитання у даній ситуації. Щось не пам’ятаю, щоб дозволяла заходити до мене і розглядати, та ще й таку чубату й сонну. Стало прикро за свій неохайний вигляд.

- Надворі похмуро, а я люблю яскраві руді промені сонця і блакитні небеса.

Я одразу зрозуміла сенс його слів і мимоволі торкнулась свого волосся, яке за ніч скрутилось у завитки і стирчало у всі боки. Знайшов чим милуватись, однак так приємно стало... Усмішка сама з’явилась на обличчі, біля Руслана мені важко контролювати свої емоції, та й не хочеться цього робити зовсім. Годинами могла б слухати розповіді з його вуст мужнім тембром голосу. І впевнена – він має що розказувати.

- Одягайся, бо ми спізнюємось. Ти і так проспала до обіду.

- Куди спізнюємось?

- Це сюрприз, одягнись тепліше.

Руслан підвівся і вийшов із кімнати важкою і мужньою ходою. А я раптом злякалась, бо зрозуміла, куди ми можемо йти, та ще й у назначений час. Він повертає мене додому. Напевно, його братові стало краще і зовсім скоро пройде обмін. Я думала, що цей день буде найщасливішим у моєму житті, однак всередині щось протестувало і не хотіло йти, від нього йти. А ще прикро стало, що так красиво робить компліменти, а через хвилину віддає у руки іншому. А може, й не поверне сьогодні? Яка різниця, все одно це станеться. Днем раніше, днем пізніше. Все ж краще раніше, доки я не встигла ще більше ним захопитись і розтратити себе колишню, повністю знецінити минуле життя. Хоча колишньою вже не повернусь, бо надто багато зробила висновків.

Я одягнула свої речі, ще накинула теплий светр зверху. Якщо до сьогодні воліла не подобатись йому і не привертати увагу, то зараз все змінилось. Подобається йому волосся, так? Розчесалась і залишила неслухняні завитки розсипаними по плечах. Тепер раділа, що виділяються і світяться навіть у похмурій обстановці. Може, справді це подарунок – вирізнятись із-поміж інших. Макіяж мені нічим зробити, однак із допомогою Руслана я зрозуміла, що і так красива. Хай дивиться і згадує потім, так само як я згадуватиму його. Наперед знаю, що так просто не відпущу його зі своїх роздумів. Та й чи відпущу?

Через хвилин п’ятнадцять я вже спускалась сходами. Руслан чекав мене біля входу, він накинув шкіряну куртку і тепер був дійсно схожий на бандита. Коли я наблизилась впритул, подав мені свою велику і мужню руку. Я не змогла проігнорувати його жест і акуратно вклала свою, щоб одразу відчути тепло і... надійність. Якась намагнічена сила з’являлась від дотиків із ним, я щоразу її відчувала і не могла пояснити.

Під парасолькою пройшли до чорного джипа, який чекав нас біля будинку. Ми сіли ззаду, а спереду вмостились два охоронці, один з яких – мій кривдник. Цього чоловіка я теж не забуду, бо і досі страх бентежить у його присутності. За всю дорогу, а вона була далекою, у автомобілі стояла тиша, лише з радіо лунали старі пісні. Руслан так і тримав мою руку, а я не наважувалась висмикнути її, хоч і хотілось мені це зробити. Через годину їзди я помітила знайомі вказівні знаки, і ледь стримала сльози розчарування. Вони везуть мене до мого міста, і це – кінець. Щасливій він чи ні, вже несила розібрати.

Я не знала, де саме мине обмін, та й знати не хотіла. Відвернулась до скла і дивилась в нікуди, просто щоб забутись і стримати емоції. До нестями хотілось розплакатись від образи на саму себе. Бо намалювала собі те, чого мені ніхто не обіцяв. Через десять хвилин ми зупинились у дуже знайомому місці. Деякий час розглядалась довкола із подивом. Я повернулась до Руслана у нерозумінні.

- Знаю, що не так ти цього хотіла, однак сьогодні підемо вчотирьох. Сергій може здогадатись, що ти сюди прийдеш і викрасти тебе у мене. Тоді брата мені вже не повернути, сама розумієш.

Не знаю чому, та я кинулась із обіймами на шию Руслана. Втислась у нього всім тілом і запах вдихнула, такий мужній і дорогий вже не лише від вартості парфумів. Як же сильно він помиляється, та я не можу у цьому йому зізнатись. Сергій ніколи не супроводжує мене, він і не пам’ятає дати, коли я йду до мами, хоч це так рідко відбувається. Руслан прийняв мої обійми, гладив по голові і вдихав запах мого волосся. Обережно відсторонилась від нього і щасливо сказала:

- Дякую!

Ми пройшли до могили удвох, охорона залишилась ззаду. Дощ закінчився, залишився лише туман і калюжі під ногами. Ще біля авто Руслан подав мені величезний букет білих троянд, які я обережно опустила на землю. Тепер у мами завжди красиво, я назбирала коштів із зарплати і встановила пам’ятник, висадила її улюблені квіти у штучний ґрунт, щоб не проростав бур’янами.

- Вона була дуже красивою жінкою.

Руслан розглядав зображення мами на камені. Ми тоді фотографувались удвох, і я ледь вмовила її на особисте фото. Як же шкода, що йому судилось згодитись для такого.

- Так, а ще доброю і відважною. Для мене вона була найкращою і найріднішою.