Відлюдько - Інна Земець

Наші погляди ні на мить не переривають контакт. На периферії фіксую заціпенілість його щелепи і пульсацію вени на скроні. Мені більше нема чого сказати. Він повільно відліплює пальці від чашки і простягає мені свою долоню. Я не плачу, але сльози причаїлися за останньою краплею мужності. Вкладаю свої тремтячі пальці в його долоню і він міцно їх стискає. Стілець скрегоче підлогою і Алекс підходить до мене, підводячи мене на ноги. Наші очі все ще намагаються перемогти в найдовшій в історії планети  гри в споглядалки. Алекс обіймає мене і в цю чудову мить я не знаю куди діти свої руки. Його - міцно стискають мої плечі, а мої висять вздовж тіла як поламані гілки. Він розриває обійми, бере мене за долоні і вкладає їх собі на талію, підсуваючи далі, до спини, а потім повертається до обіймів. М’яч на моїй половині поля. Знову. Та мені бракує хоробрості зробити те, що він пропонує і я боягузливо обмежуюсь тим, що зціплюю свої пальці в замок на рівні його талії і вкладаюся щокою до його серця. Так минають секунди, хвилини, дні, можливо. Мої очі закриті, а потилиця рахує ніжні цілунки. Аж поки не чую хрипкий чудовий голос:

           - З усього, що я хочу запропонувати тобі прямо зараз, першим пунктом йде сніданок, тож маєш час прийняти душ. Кімоно я виправ, бери, як маєш бажання. Чи збігати по твої речі?

            - Кімоно підійде, - рушаю нагору.

Я трохи спантеличена. Ні, я розідрана в шмаття. Жоден з мільйону Нінелькиних сценаріїв не наблизився до реальності, все в «молоко». Скидаю одяг і стаю під душ, граюся температурою від крижаної до пекучої, виймаю з шафки новий рушник, обертаю навколо себе, виходжу і сідаю на ліжко. Кімоно лежить поруч, пахне тим, що маркетологи назвали «Альпійскою свіжістю». Хай хоч пахне тією свіжістю, бо я свіжою себе не почуваю. Перед очима мерехтять слайди, які бажала б не передивлятись, від недосипу аж крутить. Вдягаюсь у чорний шовк і прямую вниз. Алекс ще на кухні, мастить теплі тости маслом, стоїть до мене в пів оберта. Він не стежить за мною поглядом та напружується, коли стаю за його спиною. Ось тепер я готова плакати, але гіршого моменту для того годі й шукати. Його шкіра схожа на марсіанські пейзажі, с усіма грубими слідами і заглибинами. Червоне і біле, видрані лоскути, тонкі ділянки і масивні рубці, старі порізи з цятками від голки, яка їх необережно зшивала. Я ковзаю руками вздовж ребер і підіймаю руки до його грудей, а губами ніжно торкаюсь його понівеченої шкіри і завмираю. Із трансу нас виводить тостер, підкидаючи нову порцію теплого хліба. Я відсторонююсь і похитуючись йду до вітальні. Якщо я зараз не сяду, то впаду. Диван приймає мене як рідну і я ледь встигаю підкласти під щоку подушку.

Прокидаюсь від ніжних дотиків до скронь і розплющую очі. Сонце високо в небі, я досі на дивані, а Алекс сидить на підлозі і ніжніше пір’їнки пестить мою шкіру кінчиками пальців. Нема потреби розмовляти, він навчив мене свого таланту, я знаю що він має розповісти – «підвал». Я лише можу здогадуватись, якими шляхами він вертався додому, решта вже не таємниця. Пам’ятаю одного хлопця, у шпиталі, що намагався знайти в собі сили жити, тоді як його думки не полишали жахливого підвалу, де залишились його юність і рука. Я не мала достатньо мужності, щоб прийти в шпиталь в чотирнадцятому за покликом серця, тоді я просто відвідувала Петра. Його скелет збирали наново, а Нінель щовечора закидалась снодійним, аби зранку бути його мрією, а не розвалиною, на яку перетворювалась за межами його палати. Данила я відвідувала і після виписки майбутнього чоловіка моєї подруги, та недовго. Лікарі боронили його життя як могли, та не всі битви можна виграти. Залишаючи ті спогади в минулому, я тягнуся до Алекса і на його невимовлене питання даю просту відповідь:

         - Поцілуй мене.

Нам ще стане часу, на всі чудові зізнання і жахливі спогади, а зараз я просто відчуваю його і свою потребу відчути одне одного кожною клітиною наших тіл. І ми губимось в поцілунку, нам мало повітря і не стає терпіння на ніжність – кожен дотик це неймовірний вибух емоцій. Ми просто зриваємось у прірву пристрасті, нещадно спустошуючись і сповнюючись водночас. Ми втрачаємо свідомість, час, всесвіт, розум. І лише потім, як сили полишають наші тіла, ми починаємо розмовляти. Я тихо гублю на його грудях солоні краплини, а він розгублено намагається вирішити продовжувати свою розповідь чи спинитися. «Як хочеш, Алекс» - подумки промовляю я, це його історія, лише йому судити, як багато чи мало я маю дізнатись у цю мить. І він вирішує, що я маю знати все. І я всотую у себе його біль, сподіваючись що з цього моменту ми фарбуватимемо нашу історію яскравими барвами. Засинаємо ми на світанку, коли сил не стає навіть на розмови.

Сонце лоскоче мої очі і я прокидаюсь. Гардини відсунуті і пускають проміні у вітальню. Забагато світла для нього, але воно для мене. Я чую його тихий голос на кухні:

       - Не знав, що можна вигадати так багато способів мене вбити, проте віддаю належне твоїй фантазії.

Не підводячись, здалеку споглядаю як Алекс перекладає мій телефон на інше плече, притискає і посміхається, продовжуючи нарізати овочі. Закладаюсь, він розмовляє з Нінель! Я виграю раніше, ніж роблю ставку.

            - Нінель, маю надію, що найближчим часом ви з Петром завітаєте у Горби з іншою метою. Можу запропонувати барбекю.

Уявляю, що подруга йому запропонує засмажити.

         - Мушу визнати, що надаю перевагу іншим стравам. До того ж, хочу побачити яким чином ти відвоюєш для своїх кровожерливих планів хоча б одну з цих частин мого тіла, бо всі вони тепер належать Марі, а вона, навряд чи схоче ділитися.