Відлюдько - Інна Земець

       Довго сон пручався, та під ранок зморило на годинку. Прокидаюсь першою, бо тіло заніміло. Не дивно, замість ковдри мене гріє важке тепле тіло. Руки-ноги переплетені, борода лоскочить декольте. Обережно перекочую його на спину і навшпиньки прямую до кухні. Лише шоста ранку, та відчуваю, що без кави вже ніяк. Тихесенько йду до себе, беру свій набір дачного баристи і повертаюсь. Все ще тихо. Збиваю молоко, наливаю сироп, варю каву. Чую, нагорі шарудіння, лайку і…тиша. За хвилину хлопають двері, чую як тече вода. Йєті на ранкових процедурах. Про себе лаюсь, бо не можу відчепитись від того дурнуватого прізвиська, яким нагородив Алекса дід Василь. Стою спиною до дверей, крізь трохи прочинені жалюзі дивлюсь у вікно на кущ і п’ю каву. Як і завжди, не чую як він заходить, але відчуваю потилицею. Не повертаюсь. Чашка з кавою для нього стоїть на столі. Скрегочучи поверхнею тягне до себе, робить жадібний ковток – пауза –другий, третій, порожню повертає на стіл. А не треба було «самжене» селом шукати! Повільно повертаюсь. Волосся охайно пригладжене, вдягнувся в спортивки і…все. Босий з голим торсом. Намагаюсь не вдавитись кавою, але кашлянути таки доводиться. Гарне тіло, Нінель би збожеволіла (забирайся з моєї голови, тебе тут бракувало!). Під шкірою анатомічний атлас судин. Голівудські актори «сушаться» по три доби, а для красивого зневоднення всього лише треба добряче градусом заправитись. Споглядаємо один на одного і мовчимо. Не відводячи погляд починає повільно розвертатись, але я дію швидше і прямую в зворотному напрямку до раковини. Ще раз кашляю і вимовляю:

           - Сніданок подужаєш чи ще регідрону?

Знаю, що він ще тут - потилиця виграє голками.

           - Поки кави вистачить, дякую, - дідько, як же боюся цих його пауз! – Коли повернулася?

           -  Вчора.

           -  Це я зрозумів. Після того як вирубився чи балакали?

           -  Ні, ти вже спав, як я прийшла.

Кахлем рухає стілець, сідає.

           - Вдягатись не будеш? Кімоно не пропоную, та може футболку дати?

           - А сенс? Цікавість вдовольнила ж, мабуть.

Різко розвертаюсь, та погляд сірих очей не ловлю – втупився в пусте горнятко з під кави, наче гадає там свою долю.

          - Зрозумію, якщо не повіриш, але чужого без дозволу не беру.

         - Нема тут чужого.

         - Візьму, як запропонуєш. Та спочатку краще запитаю. І на твої питання відповім.

        -  Чесно?

        - Відтепер тільки так. Запитуй, як тобі шо цікаво.

Мовчить, але підіймає погляд. Ще каламутний, очі почервонілі, примружений – світла мабуть забагато, але не просить закрити жалюзі. Сідаю навпроти.

       -  Цікаво, Марія, дуже цікаво.

Не втримую ще одну паузу, починаю сама, бо знаю всі його невимовлені питання:

      - Того ранку, як накричала на тебе, Нінель телефоном спитала, чого я собі брешу, що ми друзі. Цікавилась, чи намагався поцілувати, а як не намагався, то чого сама не спробувала. Скипіла, бо не хотіла сама собі ті питання ставити.

            - Питання не хотіла, а поцілунку хотіла?

           - Ти мене добре читаєш, тож відповідь знаєш.

           -  Від тебе хочу почути.

Набираюся сил і повітря, як перед глибоким зануренням. Очі в очі, мої червоні в його червоні.

        - До того дзвінка – не замислювалась. Та вона мій особистий детонатор, от я і вибухнула, але напрямок вибуху не скерувала. Шкодую. Ні, брешу. Не шкодую – серджусь. На себе. Кілька днів нашого знайомства, а я вже і голяка побігала, і майже переїхала до тебе, і твоє збудження оцінила, а сама подумки вчепилася в ту примарну дурну френдзону якої ніколи й не було.  І за логікою сценарію, я зараз маю розповісти тобі щось настільки неймовірне та драматичне, що все це мене виправдає,  та правда в тому, що таких виправдань у мене немає - я просто боягузка. За своє життя я мала чоловіків, та лиш раз мала весь Всесвіт в одній особі.

            - Він тобі зрадив?

Вперше за той час, що я його знаю, Алекс помиляється.

            -  Ні, помер.

Тримаю паузу не з потреб сценарію, а від складності скласти всі факти в зрозумілий текст:

              - У нас було все так, як між нами. Балачки до світанку, дотепи й жарти, які розуміли лише ми, відчуття погляду, якого навіть не бачиш. Роман був стрімкий, за тиждень ми зустрічались, за місяць жили разом, за пів року – збирались одружуватись. А потім все зламалось. Одна мить і самі уламки. І ось я вже їду на впізнання. В холодному обшарпаному коридорі мене готують до того, що сенс мого життя довелося вирізати з понівеченого авто і впізнавати там... Та як можна приготуватись до того, що маю побачити? Я дивлюсь на фінал своїх мрій, на місце де зупиняється моє життя і відчайдушно сподіваюсь, що це нічне жахіття. Та ж ні, воно триває. Довідки, дозволи, сира земля, скорботна тиша і відсутність бажання жити далі. Але мушу і живу. І надалі я дотримуюсь чітких правил – все має бути комфортно, спокійно і безпечно. Я боюся жити під шкірою іншої людини, не хочу знати про партнера більше ніж необхідно. В певний проміжок часу ми разом, а потім розходимось - без драм і взаємних звинувачень, без жалю і болю. Так все і було. До цього моменту.  І зараз я точно знаю, що всі ці слова аж ніяк мене не  виправдовують. Немає принципового значення, як саме завершились ті мої стосунки. Я просто вирішила надалі уникати будь-яких ризиків, а потім сама ж порушила свої принципи і вперто не схотіла це визнати. Ця історія не унікальна, вона не змусить тебе подивитись на мене інакше, або забути про мої помилки. Я не мала жодного права робити боляче тобі, щоб легше було мені.