Діамантовий шрам - Мирослава Білич

На щастя, ми так і промовчали всю дорогу. Вже вдома я вискочила з авто і сховалась за дверима будинку. Тітка Оксана накрила на стіл у вітальні і сама причепурилась, значить знала про приїзд і не попередила. Я забігла до своєї кімнати, а вона слідом зайшла.

- Ну як ти, донечко? Була у Світланки?

- Так, я стомилась і лягаю спати. Ви без мене до столу сідайте, гаразд?

Тітка трохи засмутилась, однак не стала вмовляти, погладила по плечі і вийшла з кімнати. Вона чудова жінка, мені з нею дуже пощастило. Вони схожі характерами з мамою, тепер розумію, чому матуся мене довірила саме їй. Живемо ми вдвох, бо батько Сергія помер ще змолоду, у деталі я не лізла, тому від чого – не знаю. Тітка навчила мене всьому, за що я їй щиро вдячна, і з радістю допомагаю по господарстві у вільний від навчання час. Можна було йти жити у гуртожиток, однак я не стала, бо шкода її лишати на самоті. Жінка вона ще досить активна і сильна на свій вік, однак самотність нікому не приносить користі. А мені тридцять кілометрів не так вже й важко доїжджати. Та й винною їй почуваюсь, тому допомагаю чим можу.

Через кілька хвилин двері відчинились і до кімнати зайшов Сергій. Він не запропонував приєднатись, а просто змусив піти за стіл.

- Рудим потрібне особисте запрошення?

Якщо хотів зачепити, то дарма старався, бо в мене вже імунітет до особливого статусу – не того кольору, що всі. Однак за стіл прийти довелось, і їсти теж, бо тітка дуже постаралась.

- Як ти, синку?

- Все добре, дядько допомагає у всьому, авто службове видав, звання до «Лейтенанта» підвищив. І ще… не хотів по телефону казати – я квартиру взяв у кредит, із першим внеском теж дядько допоміг, тож тепер Іванка може до мене переїхати. Є окрема вільна кімната, квартира розміщена близько до її коледжу і під наглядом буде.

Я ледь не вдавилась шматком їжі і закашлялась. Переїхати до нього? Це ж просто божевільна ідея, як лише вигадав таке, навіщо? Тітка Оксана чомусь не надто здивувалась, а навпаки зраділа таким новинам. Задоволено на мене поглянула і підморгнула.

- Твоя правда, синку, досить вже стільки кілометрів кожен день намотувати і мучитись. Я свій дім не покину хоч би що, а Іванка поїде перед початком нового навчального року. Так, люба?

Ні! Ні! Ні! У голові дуже дзвінко щось заперечувало, однак наяву я просто мовчала. Мене запитали більше для ввічливості, ніж для впливання на рішення. Мовчання прийнялось за згоду. Я поїла і пішла надвір, щоб трохи на городі грядки привести до ладу, а насправді – власні думки. Поки злісно сапала землю, Сергій знову підійшов зненацька. Тепер зовсім впритул.

- Пам’ятаєш, при першій зустрічі я сказав тобі, що ти ніколи не станеш мені сестрою? Наче тоді вже знав, що ти станеш настільки красивою, Іванко!

Через два місяці я переїхала до Сергія. Дуже журилась із цього приводу, бо звикла до села і з чоловіком ніколи не жила під одним дахом. Та звикла я швидко, бо Сергія майже не було вдома перед роботою. Я ж раділа, що з легкістю вдається бути хазяєчкою – у квартирі прибрано і завжди смачно пахне з кухні.

А потім сталось те, що мусило статись із молодими і вільними людьми. Сергій одразу закохався і не намагався це приховати, думаю, вони з тіткою Оксаною про все домовились заздалегідь. А я звикла до його присутності і знаків уваги, до відчуття захищеності і майбутніх планів. Тільки чи кохаю його, сама не могла зрозуміти. Напевно, так, бо всі дівчата з групи мені заздрили до смерті, коли Сергій приїжджав мене забрати з пар. Робив він це часто, щоб всі бачили, кому я належу. Його могла б покохати найкрасивіша дівчина у місті, не те, що я. Вже скоро він пообіцяв купити мені обручку й освідчитись, щоб потім зробити весілля. Думаю, це правильно, і мама пишатиметься мною. Вона завжди бажала мені сімейного щастя, може, тому так швидко і легко воно до мене прийшло.