Діамантовий шрам - Мирослава Білич

- Як Вас звати?

Вже спокійним тоном вирішила запитати. Чоловік теж встиг трохи заспокоїтись і перестав наді мною нависати, зробивши крок назад.

- Іванко, мене звуть Руслан.

«Іванко». Як же красиво з його вуст прозвучало моє ім’я, або ж він навмисне так його промовив. Від грубого тембру з нотками ніжності мурашки пробіглись по тілу, приємні і легкі. І найгірше те, що він помітив мою реакцію і задоволено всміхався, пропікаючи прискіпливим поглядом наскрізь. Коли на мене востаннє так дивився чоловік? Стало прикро, бо ніколи раніше. Сергій може так дивитись на їжу, приготовану мною, або на дорогий автомобіль, що проїжджає повз, а на мене частіше – з роздратованістю.

Я нічого не відповіла, розвернулась і пішла до сходів. Мені потрібно побути самій і все тверезо обдумати, без впливу його очей.

- Я теж вперше у такій ситуації, і донині людей не викрадав. Мені шкода, що тебе образили мої хлопці, винних вже покарано. Я хочу залишитись людиною і прошу – не перетворюй будинок на поле бою. Бо я сильніший противник і можу скривдити.

- Мені не треба цілого поля, вистачить моєї кімнати, у якій хочу наодинці дочекатись свободи.

Не знаю, як там Руслан сприйняв мої слова, та я не змогла наважитись до нього обернутись. І так надто багато поглядів, розмов і емоцій. Він нічого не сказав, а я поволі віддалялась, і ставало легше. Коли замкнулась у кімнаті, змогла видихнути з полегшенням. Підійшла до вікна і... прийшла у шок. Під моїми вікнами від учорашнього вечора постійно стояв один із людей Руслана. Черга дійшла до кривдника, тільки зараз він більше був схожий на скривдженого. По обличчю і руках виднілися синці, однак зап’ястя були цілі, отже, він не відповідав на побої. Це через мене його так? Чоловік підняв очі до вікна і ненависний погляд допоміг отримати відповідь. Через мене! Значить, існує справедливість і серед таких людей.

Я твердо вирішила не виходити більше з кімнати і не спілкуватись із Русим, який чомусь став для мене Русланом. Не розумію, у яку мить я перестала його засуджувати, а навпаки – почала захоплюватись. Хотілося вірити, що він не вбивця, бо не віє від нього чорним холодом смерті. Не знаю через які якості, та його всі слухаються і цінують. Це було очевидно ще з того моменту, коли злочинці носили пораненого на руках і робили все можливе, аби врятувати. Раніше думала, що їм байдуже одне на одного, і хто ослаб, того можна забути. Тільки не у цієї банди, бо їхній цілісності можна позаздрити, як лише Руслан журиться за свого брата. Цікаво, яке у нього було дитинство і що саме привело його на цю криву стежку.

О ні, про що ж я думаю? Через п’ять днів і ноги моєї у цьому домі не буде, бо я лише полонянка, гарантія життя злочинця. І в той час, коли всі мої думки про цього Русого Руслана, він про мене і не згадує. Принаймні я на це щиро сподіваюсь, бо його присутності більше не витримаю. Тепер почала боятись не його, а себе. Своїх думок, висновків, бажань і почуттів.

Після кількох годин мені принесли обід і якийсь пакет. Двері не замкнули на замок, однак для мене він існував, назовні йти не можна. Від їжі відмовлятись не стала, бо здоров’я втратити легко, а от повертати вже важко, медичні терміни засіли міцно у голові. Їжа була дуже смачна і досить швидко зникла з тарілок. У очі постійно кидався пакет, до якого так і хотілось заглянути. Все ж підійшла і взяла до рук. Його вміст дуже здивував – джинси, сорочка і топ точно такі, як у мене були. Звичайні речі, не брендові, але такі дорогі у прояві почуттів. Мене повернути змоги нема, то вирішив хоч речами зробити приємно. Вдалось. Чого ж цей Руслан і тут, на відстані, так діє на мене?