Настя і вовки. Пробуди в мені звіра - Марія Люта

На щастя, Гліб не став розпитувати мене що та чому, а швидко зник за дверима. І за кілька хвилин на мене вже дивилися дві пари стривожених чоловічих очей.

Зізнаватись у тому, що в мене бувають напади болю, схожі на ті, що пережив Андрій, чомусь було соромно. Я почувалась слабкою і неповноцінною, хоча розумом розуміла, що це безглуздо і моєї провини в цьому немає.

- І ти мовчала!? – обурився Гліб.

- Втрата свідомості вже була? – Одночасно з Глібом запитав Олексій.

Я вирішила відповісти на запитання батька:

- Лише один раз, короткочасна.

- Погано. Значить, у нас зовсім немає часу. Повторна непритомність у твоєму випадку може закінчитися смертельно. Так що краще не ризикувати і вирушити на пошуки твого барса негайно.

- Прямо зараз!? - Злякалася я і тут же схопилася за живіт, не в змозі ні крикнути, ні видихнути від раптово сильного болю. Ні про яку концентрацію для вислизання за Грань не могло бути й мови.

І як в уповільненому кадрі я спостерігала, як підлітає до мене Гліб і ловить моє тіло, і як підскакує Олекса, штовхаючи мене долонею у сонячне сплетіння.

Удар батька був ледь відчутним фізично, але моя свідомість від нього вилетіла за Грань, як пробка від шампанського. Я впала навколішки біля знайомої оази в пустелі і полегшено задихала. Як приємно, коли нічого не болить!

- Насте! Бережись! Біжи!

Я підняла голову і побачила перекошене від страху обличчя Олексія. Чоловік підбіг до мене і розкинув руки в сторони, ніби захищаючи від чогось - замерехтіло повітря і перед нами виник великий і складно сплетений щит.

- Дочка, рятуйся! Я затримаю його!

Слухняністю я ніколи не відрізнялася, як, втім, і інстинктом самозбереження, тому геть не побігла, а визирнула за спину батька. На нас мчав величезний звір - лютий, небезпечний... і рідний. Кузя!

Динозаврище зім'яло щит батька навіть не сповільнивши хід і, переступивши через Олексія, кинулося до мене, точно бажаючи облобизати мою шановну персону. Цього разу я не зівала, а з небаченою раніше спритністю прослизнула між передніми лапами гострозуба, забігла по задній кінцівці на його спину, пробіглася по ній на голову і... лизнула чоло тваринки.

Фе, на язик мені прилипла купа шерсті, але воно того вартувало: пухнастий динозавр виглядав вкрай здивованим, а про Олексія я взагалі мовчу.

- Це мій друг Кузя, - пояснила я як ні в чому не бувало, але потай радіючи справленому на батька ефекту.

Кузя ж обурено хрюкнув.

- Ой, вибач, - я погладила ображену морду динозаврика. - Це Зубоскал Громовержець. А це, - я махнула рукою на батька, - Олексій, мій кхм..., еее... знайомий.

Я хотіла відрекомендувати Олексу як батька, але чомусь вимовити такі прості слова вголос виявилося зовсім нелегко.

Сам Олексій, здається, навіть не звернув увагу на те, як я його назвала. Він все ще виглядав вкрай враженим і лише через пару хвилин пересохлим від хвилювання голосом запитав:

- Ти хоч уявляєш, хто це?

- Звісно. Це госторозуб, – буденним тоном відповіла я.

- Це найдавніша, найсильніша і найнебезпечніша істота Грані!

- Тоді мені пощастило мати такого друга. Але якщо все справді так, як твоєму братові вдалося поневолити такого звіра?

- Ти про що!? Олександр заарканив гострозуба?  Хоча гаразд, я про все Гліба розпитаю, а зараз краще сконцентруватися на одному завданні: знайти твою звірину іпостась.

- А поки я тут, я точно не помру від больового нападу і непритомності?

- Ні, не турбуйся. Непритомність була небезпечна тим, що свідомість покидала тіло і самовільно вирушала шукати свою половинку і часто заходила в такі глибини, що не могла повернутися. Зараз же твоя свідомість тут , а отже, її втрата тобі не загрожує.

- Вже легше. Тоді ти можеш розповісти, як мені знайти свого ірбіса?

- Звісно. Вставай та шукай.

- І це все!? - Я була на межі паніки. Навіщо тоді мені було проходити весь шлях у пошуках батька, щоб почути лише "вставай та шукай"!?