Зрадник, проклятий та демон - Рита Адлер

Він ще щось говорив і говорив у своє виправдання, розгойдуючись та дивлячись у стелю, але я не хотіла та й не могла його слухати.

Натомість сіла біля вікна у крісло та занурилася у власні думки.

Я міркувала про те, як все-таки добре вийшло із тою ламкою. Бо насправді Олег - зрадливець. І якщо навіть під час нашої першої спільної подорожі таке утнув, то що було б далі?

Адже сам по собі він нічого не вартий.

Наприклад, Олегові батьки, на відміну від моїх, ніколи не подарують йому великих спадків. І насправді він звичайний собі хлопець, яких мільйони, – нічим не примітний, не талановитий, не амбітний. Він просто запудрив багатій спадкоємиці мізки, навішав лапші на вуха, переконав у своєму безмежному коханню. І коли б ми одружилися, отримавши своє, ставши законним співвласником грошей, точно почав би мені зраджувати.

Я знала таких історій безліч, як, завагітнівши, бідна жінка ставала зв’язаною по руках та ногах.

Я б плакала ночами в подушку, а вдень – заради наших спільних дітей – вдавала б, що все нормально. Мусила б посміхатися, поводитися пристойно, щоб не дай бог у сина чи доньки не було психологічної травми чи ще чогось там такого.

А потім у мене був би невроз, я б марніла і все інше.

Ні, таке життя не для мене, вирішила я, підводячись із дивана та скидаючи жалюгідну дешеву обручку зі свого пальця, кладучи замість себе у крісло.

- Можеш при нагоді подарувати ламці, - буркнула я, простуючи до шафи. Там я скинула із себе одяг, в якому вийшла на прогулянку, одягнула нормальну спідницю, майку та ексклюзивну кофтинку, перевзулася в кросівки.

Взявши наплічник, запхала до середини кілька найнеобхідніших речей, вчепила на пояс невеличку сумочку-бананку, у яку поміщалися окуляри та телефон, голосно гупнула дверима і швидко пішла у бік порталу.

-       Ненавиджу, - сичала я, відганяючи рожевих метеликів, які, здавалося, із мене знущалися – бо про яку романтику йшла річ?

Олег все ще зоставався всередині бунгало, він так і лежав у своєму гамаку, обкладений серветками. Я вирішила із ним не прощатися, і навіть не озирнулася.

Боже, я ж могла пошитися у дурні, думала я, відчуваючи, як у мені наростає лють. Це ж треба бути такою наївною! А це все через те, що дорослість звалилася на мене зненацька. Мої батьки не мали права полишати мене саму у вісімнадцять років.

Та добре, що все закінчилося так. Більше ніхто й ніколи мене не ошукає.

- Яке весілля? Яка сукня? – бурмотіла я, наближаючись до сріблистої арки, за якою височіла кришталева піраміда порталу. Увійшовши всередину, я мала натиснути на панелі «Земля», позначити потрібні координати – і за десять хвилин бути у себе вдома.

Найперше, що б я  зробила, це зібрала подруг і вибачилася перед ними за недовіру.

- «І навіть не нагадуйте мені про нього!» – плакала б я на плечі в Камілли.

- «А я що тобі казала?» - підливала б масла у вогонь Лєра.

- «Вибачте, що я вам не повірила».

- «А ми ж твої найкращі подруги».

- "Так, так, я знаю".

- «То що, мир?»

– «А ми й не сварилися. Це було так, непорозуміння», - хлюпала б я носом, попиваючи свій улюблений коктейль. А потім на клапті порвала б весільну сукню.

Ні, краще б спалила, і ми втрьох потанцювали б довкола вогню – якийсь ритуальний танець.

Я мала б повертатися.

Та замість увійти до порталу та полетіти на Землю, з неймовірною злістю вдаривши ногою по опорі арки, аж та завібрувала й заграла, мов харківська кобза, вибігла на узбережжя.

Якусь мить поміркувавши, повитріщавшись на вже знайоме бунгало, у якому померли усі романтичні мрії та сподівання, я розвернулася в інший бік та навмання побрела по золотому піску.